У бою за Україну, її свободу, територіальну цілісність і незалежність, до останнього залишаючись вірним військовій присязі, загинув наш Захисник – матрос, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти військової частини А4635 Дмитро Шаровський.
Він був справжнім патріотом, людиною великого серця – добрим, щирим і надійним. Люблячим сином, братом і батьком, для якого родина була найціннішим у житті. Побратимом, про якого говорили з повагою і з яким можна було йти в бій, знаючи, що він не підведе.
Сьогодні він повертається до рідної землі на щиті. Повертається назавжди.
Дмитро Шаровський народився 25 червня 1988 року. На той час його родина жила в селі Ревне.
Там минуло його дитинство. Там він пішов до школи, ріс, дорослішав, пізнавав світ. Поруч завжди був старший брат Євген. Вони були близькими, і з роками цей зв’язок не зникав. Дмитро був близький і з родиною брата – завжди підтримував із ними теплі стосунки.
Згодом родина переїхала до Мартусівки. Діма ріс спокійним і добрим хлопчиком. Не любив конфліктів, завжди намагався жити в злагоді з людьми. З дитинства дуже любив тварин – особливо котів і собак. А ще любив риболовлю: міг годинами сидіти біля води з вудкою, насолоджуючись тишею та спокоєм.
Любив Дмитро й музику. Вона була ще однією частиною його життя – такою ж простою і близькою, як дім, родина, друзі та улюблені заняття.
Навчання не було його найбільшим захопленням. Після дев’яти класів він вступив до професійного навчального закладу в Борисполі та здобув професію зварювальника.
Дмитро любив працювати руками. Мав особливий хист до майстрування: добре розумівся на техніці, умів ремонтувати, працювати з металом і майстерно зварювати. Те, що для когось було складним завданням, для нього часто ставало справою, яку просто треба було взяти й зробити.
Особливо добре йому вдавалися роботи з металом. Він не просто зварював – умів бачити, як має виглядати готова річ, і доводив роботу до результату. Він виконував складні та дуже гарні роботи, які високо цінувались. Рідні згадують його як людину із золотими руками, чиї роботи щоразу викликали захоплення.
Дмитро був тихим, простим і надійним. Не любив зайвих слів, не прагнув бути в центрі уваги. Цінував друзів та дружбу. Якщо людина ставала для нього близькою, Дмитро був поруч і на нього можна було розраховувати.
Згодом Дмитро створив власну сім’ю. У нього народився син Давид. Син був для Дмитра найбільшою цінністю. Він дуже любив Давида, і між ними був особливий, теплий зв’язок. Рідні говорять, що сьогодні в Давиді вони часто впізнають батька – у його характері, звичках, погляді. У синові залишилося багато від Дмитра, і для родини це одна з найцінніших частинок його присутності, яка назавжди залишається поруч.
Дмитро взагалі дуже любив дітей і легко знаходив із ними спільну мову. Племінники, діти друзів та рідних завжди тягнулися до нього. Діти його любили, часто не відходили від Дмитра, бо поруч із ним їм було цікаво, спокійно і добре. Він умів бути з ними простим і щирим, знаходив підхід до кожного. Це була одна з тих рис, які особливо добре показували його характер – добрий, терплячий і відкритий до людей.
20 січня 2025 року Дмитро був призваний на військову службу. Війна вже була частиною життя його родини. Наприкінці 2022 року старший брат Євген також став до лав Збройних Сил України. Тепер уже двоє братів захищали свою країну.
Коли Дмитро був мобілізований, він багато чого переосмислив. Події в країні, які раніше могли здаватися далекими, тепер стали його особистою реальністю. Він по-іншому побачив війну, її ціну та відповідальність кожного за майбутнє своєї країни.
Так Дмитро став справжнім патріотом. Без гучних слів і показових промов. Просто людиною, яка зрозуміла, що в цей момент має бути там, де потрібен.
Дмитро став матросом, номером обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти військової частини А4635.
Для нього це була нова сторінка життя. Небезпечна, важка, сповнена невідомості. Але разом із ним були побратими – люди, з якими він ділив службу, небезпеку, страх і відповідальність.
Він дуже цінував своїх хлопців. Відчував за них відповідальність і не хотів підвести.Коли одного разу постало питання, чи може Дмитро не їхати разом із побратимами, він відповів:
«Я обіцяв. Я не можу. Я хлопців не підведу. Хто, як не ми».
У цих словах – увесь Дмитро. Не геройські промови. Не великі слова. Просто рішення людини, яка не могла залишити своїх.
Побратими дуже добре відгукувалися про Дмитра. Говорили, що він був мужнім, надійним і спокійним у складних ситуаціях. З ним можна було йти в бій – знаючи, що він не залишить, прикриє і зробить усе, що від нього залежить.
Він вірив, що Україна переможе. Вірив, що війна закінчиться, що він повернеться додому, побачить сина, маму, брата, рідних і друзів. Повернеться до свого звичайного життя – до дому, до роботи, до музики, до тихого вечора, до риболовлі, до свого собаки.
19 червня Дмитро востаннє говорив з мамою. Тоді він збирався йти на позицію.
У свій 37-й день народження, 25 червня, він записав для рідних голосове повідомлення. Передати його вдалося через побратимів.
Це був останній раз, коли близькі почули його голос.
20 липня 2025 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності України Дмитро Шаровський зник безвісти в районі населеного пункту Ялта Донецької області. Разом із ним на позиції були ще двоє побратимів. 23 липня родину повідомили про його зникнення безвісти.
Після цього почалося очікування…
Довге. Болісне. Майже без відповідей.
Але в серцях рідних завжди жила надія та віра на повернення Дмитра.
Рідні шукали будь-яку інформацію, зверталися до командування, спілкувалися з побратимами, намагалися зрозуміти, що сталося з Дмитром. Надія залишалася навіть тоді, коли з кожним днем ставало все важче триматися за неї.
Пізніше один із побратимів розповів про Дмитра як про мужню і надійну людину. Він не боявся, упевнено йшов уперед і завжди намагався прикривати своїх. Своєму побратиму Дмитро якось сказав, що живим у полон не здасться.
Ці слова сьогодні звучать особливо важко.
Після тривалого очікування розпочалася процедура повернення та ідентифікації. Тіло Дмитра повернули в Україну під час репатріації. Остаточно його особу вдалося встановити за результатами ДНК-експертизи.
І лише тоді родина отримала найстрашніше повідомлення…
Дмитро загинув, захищаючи Україну.
Йому було 37 років.
Він загинув не за територію на карті. Він захищав свою країну. Свій дім. Свою родину. Свого сина. Майбутнє, у якому Давид та інші українські діти мають право рости в мирній державі, говорити рідною мовою, будувати власне життя і не знати того, що знав їхній батько.
Дмитро залишив після себе сина Давида, маму, старшого брата Євгена та його родину, друзів, побратимів і всіх, хто знав його за життя.
Залишився і його собака, якого перед від’їздом Дмитро передав рідним. Тепер про нього піклуються близькі. Він став ще одним живим нагадуванням про Дмитра – про його дім, його турботу і те життя, до якого він так хотів повернутися.
Дмитра пам’ятають різним.
Хлопчиком із Ревного — спокійним, усміхненим, добрим.
Юнаком, який любив риболовлю, музику і тишу.
Людиною, до якої тягнулися діти і поруч із якою їм було добре.
Майстром із умілими руками, який міг полагодити, зварити, зробити власноруч те, що іншим здавалося складним.
Батьком, для якого син був цілим світом.
Братом, який був близький зі своєю родиною.
Другом, поруч із яким було весело.
Побратимом, з яким можна було йти в бій і знати, що він не підведе.
І воїном, який у найважчий момент зробив те, у що вірив: залишився там, де був потрібен.
Дмитро не прагнув бути героєм. Він просто жив своїм життям, любив людей і робив те, що вважав правильним.
А коли настав час захищати найдорожче – він став на захист.
Сьогодні його немає поруч. Але він продовжує жити в синові, у спогадах рідних і друзів, у розповідях побратимів, у речах, які зробив власними руками, у його голосі, фотографіях і музиці, яку любив.
Його пам’ятатимуть не лише за останній бій. Пам’ятатимуть за те, яким він був у житті – добрим, простим, надійним.
Вічна шана та світла пам’ять Герою!
Щирі співчуття рідним та близьким!
