Батьки Наталії Олександрівни були педагогами, тому з самого дитинства вона буквально жила у школі з ранку до пізнього вечора. Батьки вели уроки, потім готувалися до наступного дня, а вона їм допомагала. Іншої думки щодо вибору професії у дівчини навіть не виникало — це було природним продовженням її життя.
«Працювати з дітьми я любила завжди. Вони щирі й відкриті. Поруч із ними гостро відчуваєш власну відповідальність: не навчити зайвого, а закласти міцні, потрібні знання й цінності. Я вчу своїх учнів бути допитливими, відстоювати власну думку та доводити правоту словом, а не кулаками.
Для маленької дитини вчитель — це насамперед захисник. Вони біжать до тебе з будь-яким питанням чи переживанням. Ти стаєш для них своєрідним янголом-охоронцем: мусиш оберігати, спрямовувати й водночас навчати. У цій роботі життєво важливо зберігати спокій і терпіння, не давати волю роздратуванню, навіть якщо всередині все кипить. А головне — самій неухильно дотримуватися тих правил, яких навчаєш дітей. Коли правила виконує вчитель, дітям набагато легше їх наслідувати. Ми завжди разом обговорюємо кожну домовленість: чому це важливо і для чого потрібно. У нашому класі панує взаємоповага. Ми не сваримося безпідставно, а якщо вибачаємося — обов’язково проговорюємо, за що саме. Правило одне для всіх: якщо завинила я, то без вагань кажу: “Діти, вибачте мені”».
Наталія Олександрівна всім серцем любить свою роботу, бо бачить її плоди. Любить, коли в дітей сяють очі, коли їм по-справжньому цікаво. Особливий трепет у педагогині викликає мить у першому класі, коли малеча вперше пише під диктовку: такі зосереджені, старанні, тихо шепочуть звуки собі під ніс. Вона любить їхні несподівані запитання, на деякі з яких часом навіть дорослому непросто знайти відповідь.
«Я йду до дітей з душею і теплом. Переконана: всі професії важливі, але кожна з них починається з першого вчителя. Те, як педагог налаштує дитину, як допоможе їй повірити у власні сили, розкрити здібності та перебороти труднощі, формує її майбутнє».
Зараз працювати освітянам складніше. Їхня професія тримається на живій енергії, наснаги додає навіть дзвінкий дитячий галас на перервах. Через екран це відчувається зовсім інакше. Проте педагоги розуміють: у такий складний для країни час якісна освіта та грамотність потрібні як ніколи.
«У навчанні надважливий трикутник: учитель — дитина — батьки. Тільки у відкритому діалозі можна зрозуміти, чого насправді потребує учень. Пригадую зворушливий випадок: якось прийшла мама моєї учениці та каже: “Моя доня засмутилася, що вчителька її не любить, бо… не обіймає”. Наступного дня я підійшла до дівчинки, поговорила з нею і міцно обняла. Вона прибігла додому щаслива: “Мамо, вчителька мене вже любить, вона мене обняла!”. Ось такі моменти — це справжнє щастя. Я люблю свою справу і вірю в її велику силу».
