З 11 місяців війни, батальйон Віктора Плотніка 10 місяців знаходився у місцях де велись бойові дії, лише змінював регіон і позиції, а останніх 2 місяці батальйон перебував на Донбасі. Віктор повернувся в Гору у термінових справах і лише на 1 день. В останнє до цього, він був дома після поранення.
Віктор Плотнік, воїн ЗСУ, народився в Горі, ходив в Гірську школу, його родина живе в рідному селі, він має двох синочків близнюків, якими дуже пишається і любить. Воїн отримав осколкові поранення ніг і спини після вибуху стаціонарної міни залишеної ворогом. Групою потрапили на цю міну: з 7 людей 5 отримали осколкові поранення, але вже одужали та повернулися до бою.
Історія Віктора далі:
«24 лютого я був дома з сім’єю, мав бути звичайний робочий день, я логіст і робота пов’язана з міжнародними перевезеннями. Перше, що я зробив того дня, це вивіз свою родину у безпечне місце. А в березні пішов до лав ЗСУ. Дружина, звичайно, переживала і не могла прийняти факт ні про війну, ні про те, що я йду захищати країну. Їй довелось бути сильною, для цього потрібен був час, як і іншим дружинам і матерям. В травні дружина повернулась назад разом з дітьми, бо тут стало спокійніше, а вони усі дуже хотіли додому.
Зараз я знаходжусь в одному з найгарячіших місць, бої тривають постійно, тільки різної інтенсивності. Лінія фронту дуже велика, але візуально її не видно, тобто на нулю ви не побачите виритий окоп, колючий дріт над ним і людей в окопі, які чекають штурму. Такого немає: війна фактично йде від ліска до ліска. Окопуватись в полі – це вірна смерть. Їх корегувальники, БПЛА, одразу виявлять такі позиції і знищать. Тому оборона в лісках і посадках. Прямої видимості ворога у нас немає, так само як і в них. Ми виявляємо цілі за допомогою дронів, спостерігаємо за ними і в подальшому знищуємо. В залежності від поставленої задачі, використовуємо різні тактичні прийоми, які розраховані також і на збереження життя наших побратимів.
Багато залежить від командирів: при першій можливості, вони хоча б частинами намагаються відвести військових у більш тихі місця, для того, щоб бійці могли побути в більш комфортних умовах, елементарно відіспатись, відпочити, помитись і попрати. Постійно знаходитись в бліндажах у сиру погоду чи в морози неможливо, це впливає на здоров’я і фізичний стан, командування це розуміє і усіма силами береже особовий склад.
У місці де я знаходжусь, місцевих жителів мало, дітей практично немає, усі виїхали. На Донбасі, на мою думку, місто, яке з усіх сил намагається жити звичайним цивільним життям – це Краматорськ, незважаючи, що його обстрілюють мало не щодня. В Бахмуті з місцевих залишилося небагато людей у віці за 40 років і старших, у яких, напевно, були вагомі причини залишитись.
В мене немає часу заглиблюватись в побутові проблеми, наприклад, як зі світлом, бо є речі набагато важливіші, а от після таких подій як в Дніпрі, виникає лють і жага помсти.
Я воюю за майбутнє своїх дітей і не хочу, щоб коли-небудь в житті їм довелось сісти в танки. Треба усвідомити, що ця війна триватиме ще довго, ворог не зупиниться і буде лізти, тому в нас немає вибору, треба спинити росіян. Помилкове судження, що смерть путіна зупинить війну. Нічого не зміниться, не він закладає снаряди в стволи, він є уособлення всього того, що знаходиться там.
Не відчуваю поки, що війна змінила мене – я той, ким був і раніше, але так, боюсь, що це може змінитись і невідомо в який бік, боюсь, що це впливатиме на моїх рідних бо війна змінює людей. Посттравматичний синдром – наслідок будь-якої війни, але в нас достатньо фахівців, які допоможуть хлопцям. На щастя, мені поки не довелось пережити настільки стресову ситуацію, яка б змінила особистість. Хоча і під обстрілами був, поранення пережив, у наступі брав участь… Дякую Богу, що люди на руках не помирали, адже це найтяжче.
Можу сказати, що у військових бадьорий настрій, вони налаштовані рішуче і тільки на Перемогу.
Треба лише набиратись терпіння, вірити і чекати її, робити все можливе, щоб цей день став ближчим».
