Кажуть у медалі є дві сторони. Одна, лицева, – красива, парадна. Друга – така собі непоказна, а то й зовсім ніяка. Медаль на честь Івана Приходька – якби така існувала – хоч з якого боку її візьми – це символ розуму, таланту, совісті нашого сучасника. Про Івана Приходька вартіше говорити лексикою, властивою мистецькому середовищу і політичному водночас.
Про нього, народного художника, написано десятки статей у журналах, газетах, знято немало телесюжетів і документальних фільмів. Як живе і творить маестро пензля й мольберта – це щось особливе, неповторне.
Живе Іван у селі Дударків. На сільській околиці невелика дерев’яна хата, якій понад 110 років, садок, грядка. Поруч мальовничий гайок, озерце. Кілька кізочок і з десяток курей. То все його необгороджене обійстя.
Приходькова хата – це сіни, кімната з піччю, припічком і запічком. Лавки, стіл, стіни всі в рушниках, іконах. Два бубони. Телевізора нема. « Та й навіщо він мені? – каже господар. – Лише відволікає від роботи.» (Хоча якщо відверто, то на «ящик» у Івана просто нема грошей.) Долівка встелена товстим шаром дерев’яних стружок.
Так треба, – каже. – По перше, в негоду моє житло – це водночас і художня майстерня, де я не лише малюю, а й витесую дерев’яні ложки, іграшки, коників, птахів… А стружки – чудове покриття, яке я ні на які килими не проміняв би. По них можна ходити босоніж. Вони не здіймають пилюки, дають тепло і чудовий смолистий запах живого дерева, особливо коли настругаю свіженького.
Найдивовижнішим є те, що господар майже ніколи не спить у хаті – на горищі, на пахучому сіновалі.
- Не проміняв би його ні на яку перину, – каже Іван. – Тут блаженствує душа і тіло. Звідси чути, як десь за півкілометра дахом ходить кіт, у далекому гайку тьохкає соловей, прошмигне летюча миша чи сова. Природа і вночі не спить. А четверо моїх котів – такі хитрі й лукаві тварини! Звечора влягаються на теплій печі, а коли вона холоне – всі наввипередки драбиною до мене на горище. Влаштовують таке колективне муркотіння, що відразу засинаєш.
Зимова негода – найплідніший період у Приходьковій творчості, адже не треба порпатися в городі, можна зосереджуватись тільки на творчій роботі, від якої ніякого бізнесу Іван не має, хоча його картини прикрашають музеї та небідні оселі багатьох людей в усьому світі.
Словами їх важко описати, як і, скажімо, схід сонця чи північне сяйво. На Іванових картинах – фантастичні квіти, червоні коні з жовтими крилами й сурмами. Риби розмовляють, як люди, а корови-годувальниці літають у небі, як птахи…
Ще за часів совдепії Івана, тоді радгоспного пастуха, найняли тимчасово на посаду художника, щоб оформити наглядну агітацію по селу, заліпити нею дірки у стінах. Парторги замовляли тільки портрети комуністичних вождів, індустріальні пейзажі, образи щасливих радянських колгоспників. Іван же розмальовував село різнобарвними квітами, деревами, звірами, птахами. Аж посвітлішало в Дударкові. Та заїхав туди з Борисполя перший партійний секретар товариш Кириленко, запеклий прихильник соцреалізму, і видав «рецензію»: «Що ви мені тут петухів понавішували? Кому вони нужні? Нам такого не нада». Більше Іван у селі не виставлявся.
Коли у країні почали з’являтися перші осередки Народного Руху України, Іван Приходько разом із сільським вчителем Володимиром Трикозом стали організаторами дударківського осередку, який згодом став найчисельнішим у районі, і водночас найлютішими ворогами провладної компартійної мафії місцевого «розливу». Дударків, сусіднє Займище були ласими шматками для компартійних мутантів і хамелеонів. Бо ж радгоспні землі межували з самою столицею, до якої кілька хвилин їзди. Іван бачив, як можновладці намагались дурити селян, малював карикатури на них, розклеював селом, розповсюджував рухівські газети. А коли з’являвся на якихось зібраннях, то у районного і дударківського начальства обличчя перекошувалося від ненависті до нього.
Особливо дошкуляв рухівський художник губителям природи. Їх він називає чорними круками, котрі безтямно вирубували дерева, засипали сажалки на левадах, хапали собі ділянки, мурували триповерхові садиби в той час, як люди задарма гнули спини на радгоспних полях.
Коли надходив час чергових виборів, місцева провладна команда розробляла спеціальну програму, як нейтралізувати клятих рухівців Приходька і Трикоза, котрі буквально за руки хапали спійманих на гарячому порушників закону і фальсифікаторів.
Одного разу стався надзвичайно рідкісний навіть для всієї держави випадок. Побачивши, як сільрадівські ділки почали вкидати до виборчих урн бюлетні за «потрібного» кандидата, а потім повезли сфальсифіковані результати до Борисполя у тервиборчком, посеред ночі Приходько схопив свого обдертого велосипеда і кинувся навздогін за машиною. І не відстав. До «фінішу» прибули майже одночасно. Велогонщик Іван вправний: велосипедом ганяв і на толоку на будівництво Софронієвої церкви, і на збори Руху, і на мітинги та пікетування з виготовленими власноруч плакатами. А за «нельотної» погоди ходив пішки навпростець польовими дорогами з Дударкова до Борисполя.
Потім були «розбірки»: перерахунок голосів, встановлення факту підміни урн, офіційне визнання фальсифікації виборів у Дударкові, прокуратура, суд. У результаті голова сільради і його сестра були визнані кримінальними злочинцями і отримали по два роки. Це був перший випадок в Україні, коли справу щодо фальсифікацій було доведено до суду і логічного завершення.
Вибори у Дударкові визнали недійсними, і це вплинуло на результати всього району. На Бориспільщині оголосили нові вибори.
Найнахабнішим, найбезсоромнішим злочином посткомуністичної влади стало позбавлення права дударківських селян на свою землю, хоча вони далі тяжко працювали на полях. Щоправда, не на себе, а на столичного «пана» і тутешніх «підпанків». Селян фактично було закріпачено і повернуто в епоху феодалізму. Річ у тім, що коли по всій країні хоч із горем пополам почали розпайовувати колгоспні землі, дударківцям скрутили велику дулю і оголосили, що жодного метра землі вони не отримають, усі радгоспні угіддя переходять у власність держави, точніше – Державного управління справами (ДУС).
І почали за височезними бетонними парканами шаленими темпами будувати сучасні корівники, свинарники, завозити валютну голландську худобу, висаджувати елітні фруктові дерева, кущі, ягоди. Щоб до столів жирних можновладних котів щодня подавалося все свіженьке, смачненьке, чистеньке. А безземельні і безправні селяни в цей час перебивалися картоплею і хлібом.
Та все ж вільна земля в Дударкові, як і в інших селах, особливо при столичних Гнідині, Процеві, Вишеньках, Кийлові знаходилася. Та тільки діставалася вона не місцевим селянам, а не баченим тут досі варягам, котрі зліталися сюди, як мухи на мед, з близьких і далеких країв. Жирнішали, набивали собі кишені тутешні сільрадівські «слуги народу»
Звичайно, рухівці Приходько та Трикоз намагалися донести до селян правду про причини їхнього бідування, але ті були настільки залякані й залежні від сільської влади, що гомоніли про це лише вдома біля печі. Та й то пошепки. А якщо й доходили до ДУСиної контори чи сільради чутки про невдоволення селян, то людям начальство, як жебракам, кидало якісь об’їдки зі свого барського столу. А ті й цьому були раденькі, тож на деякий час замовкали. Іван6ові ж неодноразово доводилося заліковувати рани та синці від найнятих владою нічних бандюків з числа приїжджих і місцевих. Йому трощили велосипед, громили хату. Молив Бога Іван, щоб хоч не спалили.
Ось такими фарбами розмальоване без перебільшення героїчне життя відомого на всю Україну народного художника, рухівця Івана Васильовича Приходька.
Матеріал взято з книги Володимира Білкея “Незабуваймо незабутнє”
