Гірська громада підтримує жителів українських сіл і міст, які постраждали від війни. Відправлені декілька вантажів з гуманітарною допомогою. Один з них для Шульгинської громади, Старобільського району, Луганської області. Громадою четвертий рік керує Наталя Петренко.
Відео про те, як ця жінка сама, голіруч зупиняла танки, облетіло мережу. Попри небезпеку для себе – вона боролась за свою громаду і Україну. Її громаду рашисти окупували 27 лютого 2022 року. Про життя в окупації, танки ворога та продовження життя з перших вуст:
– Наталю, коли для Вас почалась війна?
-У 2014 році. Перед повномасштабним вторгненням були розмови про те, що щось буде, нас готували, але ми вже жили в цьому з 2014 року. Що могло бути ще гірше, ми не розуміли, бачили нашу військову техніку і раніше, але до лютого військові дії до нашого населеного пункту не доходили.
– Коли окупували Шульгинську громаду?
-Нас окупували дуже швидко. Російські регулярні війська зайшли 27 лютого. Наша громада в центрі і від нас вони розійшлися на Старобільську та Новоайдарську громаду. Я побачила тоді як нищиться все українське, стало дуже сильно боліти. Ці «братья» кричали що приїхали нас звільняти, але одразу стало зрозумілим, що навпаки – знищувати.
-Ви залишились в окупації. Не боялись, що Вас, як представника української влади, чекає фізична розправа?
-Знаєте, я багато аналізувала. Реформа децентралізації, завдяки якій ми і познайомились з Романом Миколайовичем, дала поштовх розвитку сільським громадам. Орки ж коли заходили, чекали старого територіального устрою, вони не розуміли, що громади мають багато нових повноважень і саме завдяки цьому сільські голови могли протриматись довше, бо хапали переважно міських голів і сподівались на ресурс для себе в містах та райрадах. На села не звертали уваги, хоча обшуки і допити були. Я пишалась тим, що громада мала повноваження і нам вдалося створити гуманітарні штаби, туди люди приносили продукти і одяг.
-Як це було можливо? Ви ж були в окупації.
-Це все люди. Завдяки прямим ефірам через фейсбук, поки ще зв’язок був, давала оголошення про потреби. До нас ще їхали люди з прифронтових території перечекати 2-3 тижні… Ми ж всі тоді так думали: це триватиме не більше ніж 2-3 тижні. Тож цим людям нікуди було їхати, вони не мали родичів, не хотіли їхати вглиб України і не хотіли їхати до росії. У нас було більш-менш безпечно. Як можна було сказати сільським людям, щоб вони виїжджали, адже не було бойових дій. Будинки не пошкоджені, все ціле.
-Виїхали багато людей?
-Так. Но Нового року, думаю, 60% працездатного віку, не пенсіонери. Люди все підсумували і прийшли до висновку, що робити там більше нічого і залишатись немає сенсу.
-Залишились ті, хто були готові прийняти новий територіальний устрій?
-Ні. Гауляйтерів було небагато (ред. це слово вживається щодо рашистських намісників на окупованих рашистами українських землях). До ворога пішли, напевно, ті люди, які були в опозиції до влади. Вони показали себе як антипод до нас. Вони сказали оркам, що готові до співпраці і отримали те, що мали отримати: владу без влади, дії за вказівкою і абсолютну покору.
-Коли говорять, що «ми в окупації» – перед очима Ірпінь та Буча. Страшні звірства перевертають свідомість. Що таке окупація для Вас?
-У нас була тиха окупація. Лагідна анаконда, я так це називаю. Тому що до нас прийшли ніби «свої». Що це означає? Луганщина була умовно розділена до цього. Вона окупована з 2014 року. І населення ніби розділилось на 2 табори: один продовжував підтримувати Україну, інший бачив Луганщину як самостійну ЛНР. При цьому зв’язки і тих, і тих людей тісно переплетені, вони могли мати спільних друзів чи знайомих, спільне минуле. І от фактично до нас прийшли люди з другого табору: «правоохоронні органи» т.з. ОРДЛО, які й почали насаджувати свої правила. Вони говорили, що дуже на нас ображені, бо ми не підтримували ЛНР. Вони вважають, що ми під впливом «америкосів» і «америкоси» промили нам мізки. У них була зброя, і вона робила свою справу: люди почали боятись, перестали показувати свою українську позицію. На допиті мені сказали: «инакомыслящие тут жить не будуть». Я зрозуміла, що нас будуть змушувати забувати усе українське і давити морально. Саме тоді світ побачив Бучу. От тоді стало реально страшно.
-У вас не було таких звірств?
-На той момент ні. У нас були відчайдухи, які зривали їхні ганчірки (ред. прапор росії), ми боялись за них. Потім ці хлопці зникли, ми й досі не знаємо чи живі вони. Ми показали свою українськість. Через це, на даний час у нас повно катівень. Я боюсь навіть про це думати. Одного чоловіка забрали туди і він каже, що навіть не міг уявити, що з людським тілом можна робити такі речі.
У мене запитують, яке моє відношення до людей, які там залишились. Не можу їх судити, вони виживають як можуть. Там є «приспособленцы», але є й ті, які дуже чекають наших. Вони свідки страшних речей і розкажуть про ці злочини.
-Люди, які виїхали розповідають ще про фільтраційні табори, не менш страшні ніж катівні. Вам щось відомо про них?
-Так. У мене є знайома з Рубіжного, у неї немає батьків, вона одна з двома дітками. Коли їх будинок розбомбили, жінку з дітьми посадили в машини і повезли в бік Белгородської траси. Вона один раз вийшла на зв’язок з росії, не знаю яким чином, сказати, що вона жива. Їх тримали днів 7 на кордоні, у жахливих умовах, показували трупи, катівні та говорили, що це Україна таке робить і намагались в цьому переконати. Змусили підписати документ, що 2 роки вона не буде в’їжджати в Україну і згодна на евакуацію будь-куди. Розповідала, що привезли в бараки – сірі безформенні будиночки з чимось, що слугувало вбиральнею. От вона тепер має 2 роки там жити. Що буде далі невідомо. Не можу навіть уявити як вона там з дітьми, яким до 10 років, і допомогти ніяк не можу бо відтоді зв’язку з нею немає.
-Як Ви виїхали?
-З родиною виїхали 8 квітня, після 42 днів окупації. У нас була дорога життя, це так називалось. Польова дорога і лотерея. Ми збиралися колонами з автобусів у Сватівській громаді. Місце в автобусі коштувало 5 тисяч гривень, на цьому заробляли, але такі автобуси пропускали на блокпостах. До нас приєднувались автомобілі, які зупиняли і пропускали не завжди. Для них була лотерея – обстріляють чи ні. Коли виїжджали – було більше 300 автомобілів, коли доїхали до Дніпра нас залишилось лише 12 автівок. Не знаю де інші, можливо, поїхали іншими шляхами.
-Ви їхали кудись чи в нікуди?
-Конкретного плану не було. Але завдяки співробітництву громад, я знала, що можу розраховувати на підтримку в будь-якій громаді. Приїхали на Франківщину, до знайомих. Зараз я в Києві, а чоловік боронить країну. Він в ЗСУ. Коли ми виїхали, він сказав, що не хоче, щоб його сини воювали, тому одразу пішов до військового комісаріату і його мобілізували. Він не служив, був фермером. Моєму старшому сину 25 років, він також прийняв рішення йти до лав ЗСУ, це мій страх і біль, але я не можу впливати на це рішення. Меншому синові – 15.
-Де Ваш чоловік зараз?
-О… Три тижні, як їх вивели з Вугледару. Зараз він у більш-менш спокійному місці. Розповідає скільки смаколиків їм передавали, як підтримували і як це важливо для військових. Дитячі листівочки, ну що, здавалося б, такого, а чоловік каже, що ними усі стіни в бліндажах прикрашені. Бо це те, що душу гріє і заради чого вони воюють.
-Чим Ви займаєтесь зараз?
-Разом зі мною виїхав практично увесь мій колектив, ми підтримуємо зв’язок. Указом Президента створені військові адміністрації в громадах, тож зараз я керівник військової адміністрації своєї громади, ми відновлюємо всю структуру місцевого самоврядування, ми як юридична особа, але тимчасова. Виконуємо функції покладені на нас, створюємо матеріальні резерви за рахунок бюджету 2022 року, у нас немає заборгованості й ми навіть розрахувалися за енергоносії. Завдяки вільним залишкам, платникам податків, податкам від релокованих підприємств маємо змогу підтримувати переселенців. При цьому працюємо дистанційно. Дуже вдячна директору Шульгинського ліцею, в якому 320 учнів, які зараз навчаються онлайн і навіть є діти з Горлівки. Ми комунікуємо з керівниками, я маю усю звітність, знаю де знаходяться наші мешканці і яка допомога їм потрібна. Велика частина з них в Європі, але я вірю, що вони повернуться.
-У місцевому самоврядуванні Ви як риба у воді. Хто Ви за освітою?
-Я фахівець з міжнародної економіки. Крім того, мала можливість пройти навчання за програмою «Територіальне управління місцевого самоврядування» в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Це був ковток свіжого повітря для мене.
-Як Ви підтримуєте людей, які зараз в окупації?
-Це буде можливо після деокупації і це, мабуть, буде гуманітарна допомога поштовою доставкою. Зараз там дуже небезпечно. Наголошую – поки що небезпечно, а я вірю в ЗСУ і те, що вони звільнять кожний клаптик нашої землі.
-Наскільки процес українізації йде в ногу з часом на Луганщині?
-Як Україну порівнюють з росією, так і Луганщину порівнюють з Донеччиною. Луганщина завжди була більше проукраїнська, і от все, що про село – це Луганщина. У селах тут спілкуються українською, у школах викладають українською, підручники українською. Я сама з україномовної родини і асоціювала себе українкою з дитинства. А от міста більш «зросійщені». Донбас говорив і говорить російською, їздив до нас купувати їсти, відпочивати, купатись в річках. А зараз села будуть розповідати, що таке Україна, у них уся вона. Я дуже боюся, що для всіх ми залишимося отою “лугандонієй”, якою нас вважали з 2014 року. Ми українці! За ці 9 років ми це показали. Ми ТУТ чинимо опір, допомагаємо, захищаємо своє!
–Мова має значення?
-Так. Для мене і для моєї родини це принципово. Чоловік спілкувався суржиком раніше, а зараз телефонує і чую, що він розмовляє чистою гарною українською, адже спілкується з хлопцями із Західної України. Я пишаюсь ним.
-Ви спілкуєтеся з переселенцями? Вони покинули все, що у них було і тепер з вашою громадою. Як це їм?
-Це вибір кожної людини. Є люди, які двічі переселенці: у 2014 році і зараз. Їм найтяжче, але вони більш адаптовані, хоча я не знаю, як це, знов усе покинути та кудись їхати.
-Люди, які пережили другу світову війну говорять, що серед німців були хороші люди. Чи є хороші орки?
-Дійсно, під час другої світової війни, наше село вціліло, жоден будинок не був зруйнований, німці лікували хворих тварин і людей, вони вчили особистої гігієни і милу – таке розповідали місцеві мешканці.
Зараз до нас прийшла немита орда, це я говорю в буквальному сенсі. Вони гадили скрізь. У громадській вбиральні в нашому ЦНАПі, яка була облаштована дуже гарно і сучасно, вони милися, мили свої чоботи, а потребу справляли просто перед будівлею.
-Про танк. Що спонукало Вас зупинити його?
-Згадувала той момент. Уявила кішку у якої мале кошеня, яке пішло до великої собаки. Собака нічого не робив, але те кошеня міг легко перекусити чи розчавити. І кішка відбила це кошеня у великого пса. У 2021 році в нашій громаді запустили пілотний проєкт “Нове село”. Побудували тоді сервісний та освітній центри, аптечний пункт, супермаркет, відділення пошти. Коли ми будували ЦНАП, ми так його хотіли, вклали душу, вклали туди стільки сил разом з моїм колективом, фермерами громади, мешканцями. Ми кожну квіточку разом висаджували, поливали, дбали. І тут танком вони просто під’їхали і почали трощити, руйнувати… Мені було дуже боляче на це дивитись, хотілось кричати «Куди ж ти, …, по копаному!» Він не зупинився, мене відтягли від того танку, я хотіла забрати наш Прапор, який вони закинули в танк. Слів не добирала тоді і цілком зрозуміла, що усе, що нагадує Україну буде ламатися і нищитися. Вони їздили по всій громаді своїми брудними гусеницями і просто нищили державну символіку, вона їм муляла.
-У Вас чоловік, діти… Ви щось думали у той момент?
-Каверзне питання… Саме у той момент ні, не думала. У той момент інакше не могла.
-З нашої розмови видно, що життя не зупинилось і Ви не опускаєте рук.
-Так! Якщо концентруватись на поганих думках, можна впасти в депресію, з’їхати з глузду. Не можна цього допускати. Тут я вже думаю про свою родину. Якщо я буду в гнітючих думках, з поганим настроєм, то ні до чого хорошого це не приведе. Це не кінець, а тільки початок, як в Ліни Костенко «І кожен фініш – це, по суті, старт».
