Валерій народився 2 жовтня 1975 року в Горі, де пройшло його дитинство та юність. Після закінчення школи він здобув професію каменяра в будівельному училищі. У період з 1993 по  1995 рік проходив строкову службу у прикордонних військах. Понад 12 років свого життя присвятив роботі в «Епіцентрі».

Валерій був не лише надійним колегою та вірним другом, люблячим батьком двох синів, яких народили в шлюбі з коханою дружиною Альоною. Дружину підтримував у всьому, а її доньку від першого шлюбу прийняв як рідну, подарувавши дівчинці свою батьківську опіку й турботу. Зі щирою теплотою ставився й до її дітей, яких вважав своїми онуками.

Його доброта та готовність прийти на допомогу були відомі всім, хто його знав. Валерій уникав конфліктів, завжди прагнув до миру, але водночас готовий був боротися, аби захистити своїх близьких, забезпечити їхній спокій та добробут.

Вперше війна прийшла в його життя у 2015 році, коли Валерій став на захист України. З червня 2015-го по липень 2016 року він служив у 92-й окремій механізованій бригаді в зоні АТО на Луганщині, поблизу Старого Айдару. Був командиром відділення. Завжди піклувався про своїх побратимів, як про рідних, повторюючи: «Стоятиму за своїх хлопців до останнього!». Тоді за свою відвагу був нагороджений «Медаллю за мужність».

Із початком повномасштабного вторгнення Валерій знову не міг залишатися осторонь. 24 квітня 2024 року він знову став до лав Збройних Сил України, цього разу в складі військової частини А 4553. Йому випало обороняти кордони Чернігівщини, де Валерій знову проявив себе як надійний, сміливий і відповідальний воїн. За словами дружини, він майже нічого не розповідав про свою службу — беріг її від тривог і хвилювань.

17 вересня 2024 року, виконуючи бойове завдання в Курській області, поблизу села Любимівка, Валерій загинув.

Його душа залишила цей світ, але пам’ять про нього — доброго, мужнього, щирого, люблячого чоловіка, батька, надійного друга та відданого патріота — житиме вічно у наших серцях.