Сергій Верозуб житель Гірської громади, йому 28 років і зараз він воїн ЗСУ. Сергій з 2015 року проходив військову службу. У 2017 році знаходився в зоні проведення АТО у складі добровольчого батальйону імені генерала Кульчицького. Потім проходив військову службу за контрактом і в листопаді 2021 року, після закінчення контракту звільнився і планував працювати в Національній поліції України. Та поки не судилося. Через 3 місяці, в лютому 2022 року Сергій знову повертається до військової служби для того, щоб боронити країну. До військкомату хлопець пішов одразу після повномасштабного вторгнення.
Далі пряма мова:
«Тоді до військкоматів прийшли багато молодих і зовсім не обстріляних хлопців. А в мене військовий досвід понад 6 років. Я потрібний був і тоді, і зараз. Рідні звикли, що я воюю, не відмовляли, вони знають, чому я там і поважають мій вибір.
Треба усвідомлювати для чого ти туди йшов і ні на мить про це не забувати. Так, втрати будуть, як не крути, на превеликий жаль, але треба захищати країну в першу чергу. В другу чергу, щоб сюди (ред. в Гору) не прийшли орки. Краще ми їх там стримаємо, ніж вони знову будуть під Києвом.
В моєму підпорядкуванні семеро військових, усі класні хлопці, бережу їх як зіницю ока. Дякувати Богу, не потрапляли з ними під обстріл, а от із моїм старшим командиром довелось… Не солодко було, але ми з ним були плече-до-плеча, як одне ціле. Під Зайцевим тоді потрапили в бій, вийшли всі цілі, з легкими контузіями та я не вважаю це за поранення. От тоді дуже відчувалась підтримка один одного. Взагалі розуміння того, що ти не один, що з тобою люди, які думають як ти, мріють і хочуть того ж, що й ти – це реально дає крила.
Найстрашніше? Словами не можу передати. Страшно завжди і під час АТО, і зараз. Коли тихо, ще страшніше, ніж коли стріляють, адже не знаєш, чого чекати. Коли ти чуєш, то, принаймні, знаєш звідки стріляють і до чого треба готуватись, що треба робити, щоб не потрапити під обстріл, і як завдати шкоди їм, – чим більше, то краще.
Чого я боюсь? Померти не боюсь: якщо помру, значить доля така. Інвалідом боюсь залишитись на все життя і тягарем бути. Боюсь, коли вбивають моїх побратимів. Буває, зранку ще з людиною каву пив, жартував, а через якихось півгодини його немає. Він розповідав тобі про свої мрії, хотів дружину і дитину обійняти, а от… Це тяжко і намагаюсь не пропускати увесь цей біль через себе.
Головне!? Головне не зневіритись у собі, людях, не втратити бойовий дух. Ну до цього точно далеко. Усіх вдома чекають, підтримують, вірять. Ооо, така потужна підтримка з дому, від рідних, коханих, дітей, від незнайомих людей,- це також окриляє: в нас велика країна, великий народ, нам є ким і чим пишатись, є кого берегти і воюємо ми за них.
Коли сміємось? Та часто, від різних дрібниць, жартуємо, бо без сміху ніяк. Он холодно стало, миші польові просяться до нас, з ними весело (ред. сміється). Годі вам! Не переживайте, нам не холодно, ми тепло одягнені і ситі, з цим усе добре.
Звичайно, я вірю в Перемогу, Перемога тільки за нами! Коли? Скоро. Ще трошки.
Трохи відпочити хочу після Перемоги, створити сім’ю, бо це найважливіше. Я навчився цінувати кожну мить і насолоджуватись нею. Життя безцінне, тож цінуйте його і кожен день у ньому.
Дякую громаді і голові громади Роману Дмитріву за підтримку, це круто, коли свої допомагають і не забувають».
