Skip to content
1

Проєкт Держмистецтв “Голодомор. Історії роду”. Янчук (Крекотень) Ольга Андріївна (1927 року нар.) Янчук Матвій Григорович (1926 року нар.)

22.11.2023

Протягом місяця до Дня пам’яті жертв голодоморів, який цьогоріч припадає на 25 листопада, Держмистецтв на своїх сторінках у соціальних мережах Facebook та Instagram публікує історії-оповіді, записані зі слів очевидців, які пережили Голодомор 1932-1933 років, та закликає українців долучатися власними дописами та розповідати про свідчення їхніх родичів-очевидців тих страшних подій.

 

Щоб долучитись до проєкту потрібно опублікувати на власних сторінках у Facebook чи Instagram родинну історію про геноцид, який переживали рідні, та додати хештег #Голодомор_Історії_роду і позначити Держмистецтв у своїх дописах.

Янчук (Крекотень) Ольга Андріївна (1927 року нар.)
Янчук Матвій Григорович (1926 року нар.)
с. Хотів, Києво-Святошинський район, Київська область.
Коли в школі на уроках історії я почала вивчати ХХ століття, зокрема, роки Голодомору, і приходячи додому розповідала про ці жахи бабусі й дідусю, а заодно ще й допитувалася у них як жилося тоді їм, то бабуся мовчала і лише схиляла голову в задумі, згадуючи, а дідусь з запалом розказував, що у них голоду не було і це все “проіскі прєдатєлєй”.
Я спочатку не розуміла: невже нам у школі говорять неправду?
Дідусь мотивував це тим, що в його родині завжди було що їсти. В родині з десятьох дітей!
А потім “розкололася” бабуся. Так, у них в родині з трьох дітей і двох дорослих було що їсти, бо батько працював якимось керівником у колгоспі і щодня приносив трохи хліба, а мати не дозволила віддати до колгоспу корову! Тому безпосередньо їхня родина ніколи не голодувала, але, чомусь, завжди хотілося їсти.
У 1933 бабусі було шість років і вона, як дочка колгоспного працівника, ходила в дитсадок. В садочку їх годували якоюсь кашею. Проте, коли почалася весна, зі слів бабусі, всі діти як та гусінь сиділи на шовковицях і об’їдали листя. “Їсти наче й було що, але то наче така пошесть була, що ми постійно були голодні”, – ці слова бабусі закарбувалися мені в пам’яті на все життя.
Сім’я ж дідуся геть голодною також не була, але це пояснювалося тим, що батько був кравцем і шив, в основному для киян (бо Хотів у п’яти кілометрах від Києва), від взуття до верхнього одягу. Містяни не зазнавали тоді такого утиску як в селі, тому вони завжди мали чим віддячити за роботу: чи продуктами, чи грошима.
А коли ставало зовсім скрутно, мати ходила на смітники до багатоквартирних будинків працівників сільгоспакадемії (нині НУБІП), там знаходила різні залишки їжі, хліба чи лушпиння картоплі. Дідусь якось із захватом розповідав як його мати готувала з лушпиння картоплі різні страви і навіть пекла щось на кшталт хліба.
З часом бабуся згадувала таки, що і в Хотові були випадки коли люди пухли з голоду; коли підозрювали, що жінка з’їла свою дитину; про дядька на підводі, який збирав по селу мертвих внаслідок голоду…

Але про це не говорили вголос. Тодішня влада зробила все щоб навіть місцеві забули про ті страшні події. Забули і нікому не розповідали…

Розповіла онука Комендант Альона

Джерело: https://arts.gov.ua/galleries/proekt-derzhmystecztv-istoriyi-rodu-golodomor/