Олександр Савчук народився 13 березня 1977 року. Родина жила тоді на Житомирщині, в Овруцькому районі, у селі Першотравневе. Там Сашко пішов до школи і закінчив 1 клас. Сім’я переїхала до Ревного Бориспільського району, коли на ЧАЕС сталась аварія, тому хлопчик продовжував ходити до школи у Ревному. Він був спокійним, ввічливим, чуйним хлопцем, з яким, за словами мами Надії, ніколи не було проблем.
Після закінчення школи хлопець декілька місяців працював у тракторній бригаді у Процеві, а потім проходив строкову військову службу у Львові (1996-1997 роки).
Хазяйновитий та працелюбний чоловік одружився на жінці, яка мала двох дітей від першого шлюбу. Власних дітей Господь Сашкові не дав, але він щиро любив дітей дружини та все життя опікувався ними. Родина жила у Хоцьках Переяславського району, у рідному селі мами Олександра, де чоловік приводив до ладу будинок в якому проживали. Через 18 років подружнього життя шлюб, на жаль, розпався.
У 2015 році Сашко добровольцем пішов воювати в зону проведення АТО, де у лавах Національної гвардії прослужив понад рік. Після повернення додому працював у різних місцях: спочатку у типографії, а потім тривалий час таксистом.
У Хмельницькій області Сашко зустрів жінку Людмилу, яку щиро покохав. Вони зустрічалися, були підтримкою та опорою один для одного і планували створити сім’ю.
Весь час Олександр підтримував зв’язок з побратимами, з якими воював в зоні проведення АТО. Він підозрював про можливе повномасштабне вторгнення і мав намір знову захищати країну. Так і сталося. 24 лютого він прибув до Києва і в той же день записався до територіальної оборони Борисполя, стояв на блокпостах, проходив військове навчання на Київщині. Іноді, коли випадала нагода, він заїжджав до рідних у Ревне. Як і в 2015 році, воїн, не чекаючи повістки, сам пішов у військовий комісаріат. Мама Надія згадує, що син рвався воювати, переживав, що його все не забирають. Тоді Олександра відправили на кількамісячне навчання на Київщині у Добровольчий Український Корпус «Правий сектор».
У День Незалежності України у 2022 році воїн востаннє був дома. Він говорив тоді мамі: «Давайте, мамо, покопаємо картоплю одну годинку», – на що мама відповідала, – «Та ні, синку, не будемо копати». Того дня Сашко поїхав до військової частини, а 28 серпня 2022 року разом з побратимами потрапив на Харківський напрямок.
4 вересня Олександр востаннє зателефонував мамі, сказав, щоб не переживала і що у нього все добре. Тоді ж він подзвонив коханій Людмилі і повідомив: «Ми 5 числа йдемо на роботу». Він хотів, щоб жінка подзвонила мамі і попередила, що з ним 10 днів не буде зв’язку, щоб рідні не переживали. 9 вересня 2022 року в Балаклії в Ізюмському районі під час виконання бойового обов’язку відважний воїн загинув.
Сашко — патріот з добрим серцем, щирий і безстрашний, до останнього подиху відданий Україні. 9 вересня зранку Олександр зняв з Балаклії відео для коханої. Він повідомив, що вже в місті, і вони будуть зачищати його від рашистів, побажав здоров’я. «Люблю і цілую», – були останні слова в тому відео, яке Сашко не встиг відправити.
Побратим Олександра Віктор Гаркуша згадує: «Я з ним 3 місяці воював. Позивний у нього був Сава. Він нічого не боявся, завжди першим йшов. Хороший він був… Сава ж в зоні АТО служив, мав досвід бойовий і був прикладом для нас. Він багато чому навчив. Все на весілля мене запрошував, казав, що будемо гуляти тиждень. Дуже він любив свою Люду!»
Олександра Савчука нагороджено відзнакою Президента України орденом ІІІ ступеня «За мужність» посмертно.
Інформація про Олександра від мами Надії Василівни Гусаревич, сестри Наталі і побратима Віктора Гаркуші.
P.S. Під час зустрічі Надія Василівна передала 10 тисяч гривень на потреби ЗСУ. Кошти передані військовослужбовцю з Ревного на ремонт автомобіля.
