Микола народився у суворі морози 18 січня 1990 року. Його батько, також Микола, дуже зрадів, що народився син. Хлопець був дуже добрим, з дитинства тримав усе в порядку, навчання йому легко давалося. На рік пізніше народилася сестричка Аня, за яку брат завжди переживав. У школі хлопець гарно вчився і дуже любив першу вчительку Олену Жук, її чоловік був хрещеним батьком Миколи. Класний керівник Миколи, Валентина Білощицька, згадує, що він був дуже чуйним, скрупульозним, охайним і відповідальним. Хлопцеві дуже подобалося трудове навчання; предмет викладав Василь Мазепа. До нього і до всіх вчителів Микола ставився з великою повагою і завжди був першим, коли треба було допомогти. Декілька років займався танцями і брав участь у конкурсах бального та спортивного танцю, де займав призові місця. Однокласники дуже позитивно відгукувалися про Миколу, після закінчення школи він постійно підтримував зв’язок з ними, часто спілкувався та допомагали один одному.

Після 9 класу вступив до Державного вищого навчального закладу «Київський механіко-технологічний коледж», який закінчив з відзнакою у 2009 році за спеціальністю «Зварювальне виробництво». У коледжі був головою студентської ради, його, душу й серце будь-якої компанії, любили викладачі і студенти. За вагомий особистий внесок у розвиток Дніпровського району та високу майстерність у професійній діяльності, Микола тоді отримав годинник та подяку від голови Дніпровської районної ради. Хлопцеві подобались годинники, в подальшому їх у нього буде ціла колекція.

Потім строкова військова служба (2010-2012р.р.). Служив у військовій частині А 1225, користувався повагою у військовослужбовців, отримав звання сержант і займав посаду командира відділення станції технічного обслуговування автомобільного батальйону. Про нього говорили виключно з позитивного боку: відповідальний, високопрофесійний, вимогливий до себе та здатний приймати зважені рішення. По закінченню строкової служби Микола теж отримав годинник: цього разу іменний.

Після служби 22-річний чоловік вирішив продовжити навчання і удосконалювати свої знання у зварювальній справі: спочатку курси підвищення кваліфікації у Міжгалузевому учбово-атестаційному центрі Інституту електрозварювання імені Є.О.Патона НАН України, потім заочне навчання у Чернігівському національному технологічному університеті та здобута кваліфікація бакалавра зі зварювання, а далі, у цьому ж університеті, здобута повна вища освіта та ступінь спеціаліста за спеціальністю «технології та устаткування зварювання». Микола поєднував навчання з роботою, знав усі найменші нюанси зварювання і у висновку став неперевершеним у своїй справі.

Після закінчення навчання працював зварювальником на заводі у Мартусівці, а після і до початку повномасштабного вторгнення працював у ТОВ «МЕТАЛО ГАЛЬВА УКРАЇНА» в Баришевському районі на посаді електрогазозварника 5 розряду цеху з виробництва металоконструкцій для енергетики. За час роботи зарекомендував себе як цілеспрямований і працьовитий співробітник. Швидко та якісно виконував поставлені завдання.

Микола завжди був не байдужий до свого села, активно займався громадською діяльністю, навіть був громадським інспектором з благоустрою Гірської сільської ради та мріяв відновити озеро на вулиці Толстого.

Ніна Коротницька, мама Миколи, згадує, що її син був добрим, чуйним, працьовитим, і мав золоті руки. Вона говорить: «Не лягав спати, якщо щось треба було зробити, ночами в гаражі сидів. Посадив рослини, любив доглядати за ними. Щеплював дерева: до аличі сливу прищепив, там слив у цьому році хтозна скільки… Груші також щеплював. Виноградник зробив…».

Сестра Анна ділиться: «Дуже любив робити сюрпризи, особливо для мами. Йому подобалась дисципліна, він не підтримував, коли в оточенні пили чи хуліганили. Він був відповідальний, пунктуальний і мав загострене відчуття справедливості. Він відстоював справедливість, навіть на шкоду собі».

З раннього дитинства Микола любив тварин. Він змалечку виховав вівчарку Неру. Хлопець придбав багато книжок про собак. Вже перебуваючи на військовій службі, Микола сумував за своєю улюбленицею та іноді просив маму надіслати йому фото Нери.

З перших днів повномасштабного вторгнення Микола записався до лав цивільної оборони на території Гірської громади, де забезпечував правопорядок і перебував з лютого по серпень. Він активно допомагав прикордонникам, і з нагоди Дня прикордонника України, 30 квітня 2022 року, отримав подяку від начальника ОКПП «Київ» полковника Олега Трофіменка за неоціненну допомогу у забезпеченні потреб військової частини, патріотизм, самовідданість та активну громадянську позицію, невпинну кропітку роботу на благо спільної мети – Перемоги. Вже у 2014 році, коли почалося проведення АТО на сході України, він пішов до військкомату і пройшов медичну комісію, був у запасі і чекав, коли його призвуть до війська. Тепер же Микола не захотів чекати повістки і говорив, що не може відсиджуватись, а пішов до прикордонників. 22 серпня 2022 року його зарахували до Державної прикордонної служби України. Микола був в ОКПП Київ і часто змінював місце перебування.

У перші місяці служби, під час навчання, Микола іноді навідувався додому. Останній раз це сталося у травні. Анна забирала його на кордоні з Білоруссю, мама нічого не знала про це, адже син готував для неї сюрприз. Сестра згадує, що прикордонники тоді були у селі, де Миколу знали і любили, бо він допомагав місцевим жителям і лагодив те, що треба. Він завжди був відкритим і щирим воїном, не міг сидіти без діла і нікому не відмовляв у допомозі. Прикордонників пригощали гостинцями і лагідно називали “Колюнчик”. Для деяких жителів села Микола став справжньою родиною.

17 липня 2023 року в районі населеного пункту Костянтинівка Донецької області життя Миколи обірвалося від руки клятого ворога. Кривава війна, без жалю, забрала життя безстрашного сина України. Микола Коротницький понад усе любив Батьківщину, і за неї віддав найцінніше.

Миколина мама розповідає, що під час служби син часто телефонував, переписувалися багато, вітав із святами. Микола беззастережно вірив у Перемогу і у розмовах з мамою говорив: «Крим відвоюємо. Треба, щоб Лео (ред. рідний племінник Миколи) зміг жити на рідній землі. Я не можу по-іншому, обов’язково повернусь, у мене купа справ». А вона мріяла разом з сином святкувати Перемогу у його винограднику: «Отак столи поставимо, і всі будуть приходити і разом будемо святкувати… Як подивлюся на те, що він робив – душа болить, серце розривається».

Позитивний Микола був промінчиком добра і тепла для тих, з ким служив. Так описує Миколу його побратим: «Я з ним був від початку війни, разом багато чого робили, товаришували, він був найкращим другом, гарним побратимом. Не стримував сліз, коли почув про те, що трапилось. Весь час думаю про нього. Його голос у мене в голові, як він сміється, його неповторна мова, посмішка і незрівнянний позитив, який він випромінював».

Відкритий, щирий, добрий, з неповторною посмішкою – таким ми запам’ятаємо Миколу. Пам’ять про нього навічно збережемо у своїх серцях.

Воїн-прикордонник старший сержант, нагороджений відзнакою Президента України орденом ІІІ ступеню “За мужність” посмертно. Вулиця Мічуріна на якій жив Микола, перейменована на його честь. Похований у Горі.

Інформація про Миколу Коротницького від мами Ніни Коротницької та сестри Анни.

Прощання з Героєм