«Мені 46 років. Я ВІЛ-інфікований. У мене гепатит В і гепатит С.
Так склалося, що я не дослужив в армії лише один місяць і потрапив до в’язниці. Мене засудили на 4 роки. Після звільнення почав вживати багато спиртного, а також ін’єкційні наркотики, до яких мене спонукали люди, з якими я спілкувався. Препарати були різні, але замість радості та ейфорії вони викликали в мене стан пригнічення.
Через декілька років я одружився і у нас народився син. У пологовому будинку ми випадково дізналися, що інфіковані. І я, і дружина. Сина Господь милував. Це сталося 2001 року. Тоді світ перевернувся для мене. Це був неначе смертний вирок: руки опустилися, нічого не хотілося, усі наміри і прагнення перестали мати сенс. Навіщо, якщо жити залишилося зовсім трохи. Мені важко описати цей жахливий стан. Намагався знайти полегшення в алкоголі і наркотиках, але ставало ще гірше як фізично, так і емоційно…
Потім на 3 роки знову потрапив до в’язниці. Коли вийшов на свободу, мій спосіб життя не змінився. Я продовжував пити і колотися. Та я й не намагався його змінити, навіщо? Тоді з родиною ми переїхали з Києва до невеличкого міста в Полтавській області. Там народилася донечка.
Статус ВІЛ-інфікованого почав мене переслідувати. Мою доньку, яка також ВІЛ-інфікована, не хотіли брати до дитячого садочка. Ми так і не змогли її влаштувати. Були проблеми з працевлаштуванням. У родині почалися сварки, негаразди… Зрештою, дружина забрала дітей і поїхала до мами, ми розлучились. Я залишився сам і нікому не був потрібний. У мами з братами свої родини, тато жив в іншому місті. Через мій спосіб життя – пияцтво і наркотики, вони не виявляли бажання зі мною спілкуватися. Вдома мене ніхто не чекав. До мене ставилися, як до сміття…
Після того, як дружина пішла, сів втретє. Як вийшов на свободу, звернувся за допомогою, і відтоді приймаю антиретровірусну терапію (ред. ліки, що блокують розмноження вірусу). Доля завела у Мгарський монастир поруч з містом Лубни. Там пас корів. Якогось дня настоятель монастиря попросив допомогти на кухні і я сказав йому про свій статус. Мене попросили піти звідти… Світ знову перевернувся для мене! Просто не вкладалось у голові, адже я прийшов не до людей, я прийшов до Господа. А люди мене вигнали…
Потім були різні міста, центр реабілітації. Там я пив, курив і навмисне скоїв крадіжку, щоб потрапити у в’язницю. Було стільки гіркоти і розчарування в житті, людях і собі, що тієї миті здавалося, що в’язниця – це єдиний вихід. Жити, як собака, я не хотів. А там був мій дім, бо там я не п’ю, не вживаю наркотики, маю їжу і дах над головою. Там тепло, можна помитись і попрати. І звідти мене точно ніхто не вижене. Отримав термін 4 роки. У в’язниці почав читати книги, які змінили мій світогляд, думки і відношення до життя. Так, напевно, мало статися.
У 42 роки я прийшов до Бога, і з того часу в мене почалося нове життя. Господь звів мене з другом, який відкрив центр реабілітації в Борисполі для таких людей, як я.
Тоді довелося звернутись до однієї із стоматологічних клінік у Борисполі за допомогою. Я повідомив про те, що ВІЛ-інфікований і маю гепатит. Через це мені відмовили в лікуванні, зазначивши, що не приймають пацієнтів з таким діагнозом, тому що недостатній рівень стерилізації використаного інструментарію. Я не вперше стикнувся з дискримінацією через хворобу. Але розумію, що саме через це ВІЛ-інфіковані часто не говорять про свій статус, бо просто не отримають послуги, якої потребують. Частина інфікованих людей навіть не знають про це й отримують допомогу в цій стоматології. При цьому на небезпеку інфікування наражаються здорові люди. Мені допомогли в іншій клініці.
Уже 4 роки зовсім не вживаю алкоголь і наркотики, не палю. Згодом переїхав у Гору, і в березні відкрив тут центр реабілітації для людей з алко- і наркозалежністю. Нині в центрі перебувають четверо чоловіків, які проходять курс реабілітації. Ще двоє завершили лікування і влаштувались на роботу. За допомогою Бога я зміг залишити старе життя, допомагаю таким, як сам. Знайшов своє покликання в цьому».
ВІЛ – не вирок. Якщо вам необхідна допомога чи консультація, телефонуйте на всеукраїнський безкоштовний цілодобовий телефон довіри з питань ВІЛ/СНІДу: 0 800 500 451.
КЗ «Київський обласний центр профілактики та боротьби зі СНІДом»:
м. Київ-107, вул. Богговутівська, 1, поліклініка, каб. № 10;
тел./факс (044) 483-41-93, 483-12-86 04107.
Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ, – найбільша і найавторитетніша організація в Україні, що становить інтереси людей, які живуть з ВІЛ. Вебсайт: http://network.org.ua
