Ось ти ідеш повільною ходою
і слухаєш, як день шумить життям,
а ми, малі, вітаємось з тобою,
і тепло так всміхаєшся ти нам.
Володимир Сосюра
Вадим Володимирович Ярмак – людина, яку знають і згадують з теплотою усі односельці. Вчитель фізичної культури в Гірській школі. Не просто вчитель, а Вчитель від Бога. Спорт, Гірська школа і її учні були сенсом його життя.
Вадим Володимирович Ярмак народився 9 квітня 1966 року. Дитинство провів в Горі. Пішов до Гірської школи, яка стала його другим домом на все життя. Світлана Григорівна Милоголовкіна, перша вчителька хлопчика, яку він щиро і по дитячому любив, щепила йому бажання до навчання і ще в маленького помітила особливі успіхи в спорті. Під час навчання обдарований учень відстоював честь школи в спортивних змаганнях. Займав перші місця в легкоатлетичних кросах, стрибках в довжину, змаганнях з волейболу.
Закінчивши школу, Вадим вступив до Київського радіо-механічного технікуму і теж приймав найактивнішу участь у спортивному житті закладу. Знову змагання з волейболу і легкої атлетики, перемоги і відзнаки. Під час літніх канікул байдики не бив. Разом з братом
працював вантажником у Щасливому.
В 1987 році після проходження військової служби, мав працювати на радіо-технічному заводі в Києві. Але доля склалася інакше. В останню мить молодого спортсмена запросили на роботу до школи. Його вибір був очевидним. Душею Вадим був із школою з самого дитинства. Спочатку викладав урок допризовної підготовки. Потім став вчителем фізичної культури і потрапив у свою стихію. Змагання, естафети, спартакіади – був як риба у воді. В цей же час розпочав заочне навчання в Переяслав-Хмельницькому педагогічному інституті.
Всього себе присвятив шкільному життю і учням. Він був не просто вчитель фізкультури, він – фанат своєї справи, в один голос запевняють його колеги вчителі. У нерівному бою з комп’ютерними іграми та соціальними мережами йому вдалося отримати блискучу перемогу. Учні бачили, як він сам захоплювався волейболом, футболом, баскетболом і тяглися за ним. Вчителі згадують, що Вадим Володимирович був дуже товариський, рішучий, відповідальний, людина слова і майстер на всі руки. Біля нього завжди була юрба учнів бо ж і пожартувати вмів, і підбадьорити.
«Якось зі своїми малюками проводила урок фізкультури, – розповідає вчитель початкових класів Олена Жук. – А тут іде Вадим Володимирович. І я, аби підбадьорити дітвору, запитую у нього, чи правда, що найважливіше для діток у молодших класах навчитись шикуватись? А він посміхається і каже: «Неправда, головне – бути здоровим». А потім став і почав разом з нами вправи виконувати, діти були в захваті.
Неабияку увагу приділяв позакласній роботі, тренував учнівські команди з волейболу, футболу, баскетболу та легкої атлетики. Експериментував з формами навчання, пропагував здоровий спосіб життя, мав творчий підхід до роботи. Його вихованці щороку були серед призерів на районних змаганнях. Життєве кредо вчителя – ніколи не опускати рук і весь час працювати над собою. Не зважаючи ні на що, йти до перемоги і робити висновки з поразок і помилок.
Розвиток спорту не тільки в школі, а загалом в громаді – основна мета Вадима Володимировича, до якої він цілеспрямовано йшов. Новий спортивний інвентар та одяг для спортсменів, спортивні заходи і залучення до них звичайних жителів – прагнення, які він втілював у життя.
Наприкінці жовтня 2016 року на вулиці Зоряній в Горі сталася пожежа. У палаючому будинку залишилась жінка, яку, у буквальному значенні, витягнув з вогню Вадим Володимирович. Жінці надали першу медичну допомогу, вона почала дихати і навіть кілька разів стиснула руку рятівникові, але дорогою до лікарні померла… Про вчинок Вадима написали в газеті «Трудова Слава». Ось його інтерв’ю:
«Коли почув стогін з палаючого будинку, спрацював інстинкт – допомогти і врятувати. Думав про те, що потрібно витягти з вогню людину. Рішення треба було приймати швидко. Я роздягся, футболку мені змочили водою, закрив нею ніс і рот, на себе накинув джинсову куртку. Мене зорієнтували де шукати жінку, і я зайшов… був там секунд 20, дійшов до дивана, але її там не було. Дихати нічим, видимість нульова, довелося повертатись. Вискочив, відкашлявся, кричу: дайте засоби захисту дихання, щоб людину знайти. Але нічого не дали. Тут знову цей страшний стогін, який словами не передати. Зайшов ще раз. Знайшов тітку Ольгу на підлозі. Але не вистачило сил і дихання витягти її одразу. Утретє вже точно знав, як і куди рухатись. Де й сила та взялася – дотягнув до батареї, прихилив, а потім уже наші допомогли через вікно її витягти».
Минуло багато часу, але біль у легенях нагадував Вадимові про пожежу. Лише згодом усвідомив, що міг залишитись там, у вогні, але й знаючи це, все одно б пішов рятувати.
В лютому 2020 року Вадим Володимирович захворів. Був фізично витривалий, ніколи не хворів та й ніколи було хворіти. Життя в школі кипіло, учні готувалися до чергових змагань, їм потрібна була підтримка і він просто не міг залишити чи підвести дітей. Тому й не звернув уваги на слабкість і лихоманку. До лікаря не звернувся. Думав звичайна застуда й невдовзі минеться. Стан дедалі погіршувався і одного дня Вадим не зміг підвестися з ліжка. Рідні примусили звернутися до лікарні, де стан вчителя оцінили як вкрай важкий і поклали в реанімацію. Лікарі зробили усе можливе й неможливе, щоб врятувати його життя. Але Господь розпорядився інакше. 18 лютого 2020 року о 7 годині ранку серце Вадима Володимировича перестало битись…
Мрії і сподівання Вадима Володимировича тепер живуть і продовжуються в його учнях. Пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях його рідних, друзів і колег вчителів.
Записано зі слів мами Надії Ярмак.
Матеріал також взято з газети “Трудова Слава”
