Шлях до Народного Руху педагога з села Ревне Бориспільського району Миколи Павловича Поркуяна розпочався з берегів Неви.
Якось у період білих ночей літа 1989 року він гостював у родички в Ленінграді. Під час однієї з вечірніх прогулянок містом гість із берегів Дніпра побачив чималий гурт людей, які за всіма ознаками мітингували на майдані неподалік Зимового палацу. Зацікавився, підійшов. Переконався, що це дійсно мітинг. Отримав у руки листівки. Приєднався до колони, яка попрямувала в бік Смольного. Йому пояснили, що це перший мітинг російських демократів, дозволений владою. Революційна ситуація в голові українського гостя назріла відразу, як Микола Павлович познайомився з одним з організаторів мітингу. Коли той дізнався, що має справу з чоловіком з України, сказав, що знає вчителя з Гнідина Михайла Ратушного. Й дав його номер телефону.
Повернувшись додому Поркуян зателефонував Ратушному. Осідлав велосипеда – і гайда з Ревного до Гнідина. Ратушний розказав, що й до чого, дав гостеві «крамольну» літературу.
Згодом Поркуян з’явився у хаті колишнього фронтовика Петра Івановича Ніжинського, що в Борисполі по вулиці Дружби, на зібранні перших рухівців міста і району.
Оскільки хатина Ніжинського згодом стала замалою, рухівці почали збиратися у клубі «Райсільгосптехніки». Там усе чіткіше вимальовувалис я ознаки організованої структури. Поркуяну доручили проводити роботу з нацменшинами. Але спроба створити у Ревнівській школі рухівський осередок була невдалою. Тамтешні педагоги просто побоялися можливих санкцій з боку компартійної влади. А Поркуяна викликали на килим до районного відділу освіти де сказали: навіщо тобі це, адже існує керівна і спрямовуюча сила – КПРС, яка знає що й коли робити.
Поркуян відповів, що на те й щука в річці, аби карась не дрімав.
Микола Павлович пішов у народ, а точніше – до працівників місцевого радгоспу, котрі й висунули його кандидатом у депутати районної ради на противагу інструктору, ставленику райкому партії. Односельці обрали рухівця депутатом райради.
М.П.Поркуян працював сільським головою, обіймав посаду голови районної ради.
Матеріал взято з книги Володимира Білкея “Незабуваймо незабутнє”
