До 30-ї річниці Незалежності України ми розпочинаємо серію публікацій «Люди Свободи». Це розповіді про людей, які зробили неоціненний внесок у боротьбу за незалежність України та розбудову нашої молодої Держави.
Ці люди дуже різні – художники, вчителі, музиканти, науковці. Вони не стали тими, хто очолив незалежну Україну, але вони зуміли зберегти свободу в собі і своїми зусиллями подарували її нам.
Завдяки таким людям ми отримали можливість вільно говорити собі і світові про те, що ми – українці, в нас є Держава, мова, нескорений народ і дивовижна історія.
Перша розповідь про Анатолія Галатенка – голову Бориспільської міської організації Народного Руху 1993-2006 років. Про те, які шляхи привели його до НРУ,- розповідь Анатолія Івановича.
“- Я став свідомим і переконаним рухівцем не відразу. Моя життєва біографія була типовою, такою, як і в мільйонів радянських людей.
Народився 1947 року в старовинному козацькому селі Гнідин. Школа-інтернат. Радіо-механічний технікум. Радіозавод. Авіаційний інститут. Авіатехнік-інженер у Бориспільському аеропорту.
Як і всі діти, пройшов школу піонерії-комсомолії. Виховували мене на прикладах Корчагіна і Стаханова. Примушували любити не просто Україну, а Радянську Україну, батьківщиною вважати Радянський Союз. Я вірив у комуністичну пропаганду.
В армії служив у Амурській області. Там у мене й виникли перші сумніви щодо правильності політики комуністичної партії. З війська я повернувся вже іншою людиною, хоча й залишився у партії. В часи горбачовської перебудови мене навіть обрали секретарем цехової парторганізації. Тоді в деяких журналах, газетах почали друкувати матеріали про Голодомор, репресії, сталінщину… З’явилися інформації про спецрозподільники, з яких годувалася компартійна еліта.
Я намагався говорити правду. Через це дехто боявся зі мною розмовляти. За те, що я говорив правду, відкривав перед людьми невідомі сторінки історії України, мене називали наклепником.
Аж тут настав 1989-й. Влітку того року кум потяг мене на мітинг до Києва. Там я побачив і почув Володимира Яворівського, Івана Драча, Дмитра Павличка і зрозумів, що постає нова громадська сила народний рух України. А в Борисполі побачив хлопців, які біля побуткомбінату роздавали листівки. Це були лікарі Роман Никифорук і Олександр Бойчук. Від них дізнався, що в Борисполі вже створено рухівську організацію. Мій майбутній життєвий шлях було визначено.
На зборах Руху, котрі відбувались щотижня вечором у залі засідань «Райсільгосптехніки», я познайомився з рухівцями Володимиром Білкеєм, Петром Ніжинським, Михайлом Ратушним, Володимиром Смішним, Валентиною Стрілько, Борисом Пилипчуком, Анатолієм Ковальчуком, Борисом Руденком, братами Станкевичами…
З допомогою рухівців дізнався, що мій дід був закатований НКВД і похований в Биківні.
У День злуки 22 січня 1990 року, коли було утворено живий ланцюг від Києва до Львова, ми, бориспільські рухівці, стояли з синьо-жовтими прапорами, взявшись за руки, на 115-му кілометрі житомирської траси. Водії автомобілів вітали нас сигналами. Запам’ятався кумедний випадок. Польовою дорогою на трасу виїхав «Запорожець». Сільський дядько, побачивши силу-силенну синьо-жовтих прапорів, виліз із кабіни і, перелякано озираючись, запитав: «А це що – влада змінилася?» Почувши у відповідь «Змінюється!», розвернувся і чкурнув назад, туди, звідки приїхав.
У лютому 1990-го я звернувся до Михайла Ратушного і Романа Никифорука: «Чи виходити мені з компартії?» «Ні, – сказали, – поки що залишайся, проводь рухівську агітацію серед комуністів».
Трудовий колектив згодом висунув мене кандидатом у депутати міськради. Я відкрито заявляв виборцям, хто я, роз’яснював програму дій Руху. Переміг конкурентів з великою перевагою. Депутатами міськради тоді ( ще за понад півтора року до проголошення Незалежності) стали й рухівці Анатолій Ковальчук, брати Олег та Ігор Станкевичі, Микола Кравець, Микола Клименко, Микола Стельмашенко. Нашим однодумцем у міськраді був і депутат Дмитро Дмитрук (отець Софроній).
Після місцевих виборів рухівці обрали Валентину Стрілько головою міськрайонної організації НРУ, заступниками мене та Романа Никифорука. І хоча керівною та спрямовуючою силою в СРСР залишалася КПРС, комуністи почали масово виходити з партії.
31 жовтня 1990-го Роман Никифорук та Петро Ніжинський віднесли в міськком партії заву від Руху, щоб 7 листопада змінити сценарій комуністичного параду на честь жовтневої революції 1917 року. Ми пропонували, аби біля трибун, де зазвичай стояли керівники і мимо проганяли, мов бидло, колони громадян, було навпаки: керівники компартії міста та району пройшлись би перед людьми, які стояли б на трибунах і тротуарах. Аби вони могли поспілкуватися з простими людьми, вислухати їхні проблеми для їх вирішення. Наша пропозиція, ясна річ, не була прийнята, і тому група рухівців вийшла на демонстрацію в центр Борисполя зі своїми гаслами. Здебільшого це були цитати з творів комуністичних вождів, у яких відображалася антинародна суть комунізму. До лозунгів і плакатів попричеплювали рвані шкарпетки та кусні хліба, показуючи, що комуністи не вміють господарювати, адже на прилавках місцевих магазинів майже не було товарів. То був останній комуністичний парад в історії Борисполя « під патронатом» ідеологів райкому партії.
Піл провалу ГКЧП 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила акт державної незалежності. Паралельно винесли Постанову про заборону комуністичної партії. Були представлені незаперечні докази участі в заколоті комуністів, секретні телеграми, направлені по всіх обласних і районних комітетах партії з інструкціями і вказівками підтримати заколот. Комуністичні парт секретарі почали гарячково нищити документи. У Борисполі це зробили міськпарткомівці 26 і 27 серпня у вихідні.
Вранці 28 серпня я і депутат Сергій Захарченко, хірург рай лікарні, зайшли до міськрайонного прокурора й пред’явили Постанову Верховної Ради про те, що закривати парткоми потрібно у присутності прокурора.
Об 11 годині ми зайшли до будинку Бориспільського міськкому партії. Я і ще кілька депутатів підійшли до дверей кабінету засідань і рішуче їх відчинили. За овальним столом сиділи парткомів ці. Сказав, що ваше правління закінчилось і згідно з виданим указом нам потрібно опечатати всі кабінети. Там був і секретар парторганізації аеропорту, і ми разом поїхали опечатувати аеропортівський партком.
Через два дні на сесії міськради Захарченко зачитав доповідь депутатської комісії. Ера правління комуністів у Борисполі закінчилась.
Згодом у присутності кількох тисяч бориспільців рухівці підняли жовто-блакитний прапор України на щоглі районної ради. З промовами виступили народний депутат Левко Лук’яненко, Валентина Стрілько, я, Анатолій Ковальчук, Олег Станкевич, Михайло Ратушний.
Наші рухівці в депутатській роботі стали одними з найактивніших. Адже в той складний перехідний період потрібно було позбавлятися від комунономенклатурної корупції.
В магазинах на полицях і прилавках було порожньо, але вчорашні носії партбілетів з вищих кабінетів отримували все необхідне з чорного ходу.
Бориспільські рухівські депутати викрили чимало фактів корупційної діяльності тодішніх чиновників.”
Матеріали взято з книги Володимира Білкея «Не забуваймо незабутнє».
