До червня 2024 року Олександр Біленький працював юристом в Управлінні гуманітарного розвитку Гірської громади. Після початку повномасштабного вторгнення рф він приєднався до місцевої територіальної оборони, а згодом добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Нині Олександр служить водієм інженерно-саперного взводу 12-го окремого танкового батальйону в прифронтовому Оріхові на Запоріжжі. У місті, де російська армія завдає понад тридцять авіаударів КАБами щодоби, а люди змушені жити у підвалах багатоповерхівок.
Під час розмови Олександр поділився, що спонукало його піти до війська та як змінилося його життя з травня 2024 року.
“24 лютого 2022 року – день, який змінив життя кожного українця”
— Спочатку, як і більшість чоловіків громади, я приєднався до місцевої територіальної оборони. Там здобув перші важливі військові знання. Вже тоді я розумів, що вступ до лав ЗСУ – це лише питання часу. Навесні цього року я пішов до ТЦК і мобілізувався. Пройшов місяць базової загальновійськової підготовки і потрапив до 12-го окремого танкового батальйону.
“Я воюю, щоб мої діти ніколи не брали до рук зброю”
— Якось мій побратим сказав: “Я взяв до рук зброю, щоб мої діти ніколи її не брали.” І я повністю з ним згоден. Ще з першого дня війни я усвідомлював, що буду воювати. Кожен батько, який бере в руки зброю, прагне, щоб його діти жили в мирній країні.
У мене двоє синів — шість і дванадцять років. Я не хочу, щоб вони пережили те, що зараз переживає моє покоління. Навіть у відпустці, перебуваючи вдома, кожну ніч щось вибухає, іноді й вдень. Це має припинитись…
Коли ворог 24/7 прагне тебе знищити, ти неминуче починаєш переосмислювати життя і свої духовні переконання. Для мене стало очевидним: найважливіше – це сім’я. Родина – це ті, хто люблять, підтримують, оберігають і зберігають твій душевний спокій. Усе інше – це лише те, що приходить і йде. Я маю підтримку своєї родини, і це моє головне джерело сили.
Згадую слова Президента Володимира Зеленського, сказані у промові на 1000-й день війни: «Україна переможе, бо її захищають люди, які вірять у свою країну». Справді, мене не перестають вражати ті, хто, не будучи військовими у звичайному житті, стали на захист Батьківщини. Це люди різних професій, різного віку, переконань і характерів. Але нас усіх об’єднує спільна мета – вигнати ворога з нашої землі.
У піхоті нас прикриває чоловік, якому вже близько 80 років. Перед тим як піти на передову, він двічі побував у полоні. Кадирівці зламали йому ніс у трьох місцях. Його родина виїхала, але він залишився, сказавши: «Краще я тут буду корисним». Потім він два місяці самотужки тримав позицію – у бліндажі зі щурами. Їжу та воду йому залишали за кілька кілометрів від укриття. Хочеш – іди під обстрілами, забирай. Не хочеш – не йди. І він ходив. Його вчинки – це приклад того, на що здатні люди заради майбутнього своєї держави.
Раніше я думав, що війна може закінчитися швидше, але, побувавши в епіцентрі подій, розумію: реальність набагато складніша. Але ми боремося, і здаватися ніхто не збирається.
Після закінчення війни хочеться просто обійняти дітей і поїхати кудись далеко, на місяць чи два. Це буде моя реабілітація. Побачивши війну зблизька, зовсім по-іншому сприймаєш життя. Сім’я – це найголовніше.
Мрію про мирне майбутнє українських дітей на вільній українській землі. Життя без повітряних тривог, обстрілів, укриттів. Життя зі світлом та теплом. Дуже багато воїнів віддали за це своє життя. І ми будемо боротись, доки цього не станеться. Вічна пам’ять всім полеглим! Слава Україні!
