Тема голодомору 1932-1933рр. дуже довго була забороненою. Правда поступово відкривається і стає більш доступною для всіх бажаючих дивитися в очі власної історії. В Україні й нині живуть люди, котрі зберігають пам’ять про жахливі події голодомору й можуть донести унікальні свідчення до нинішнього та прийдешніх поколінь.
«У 1933 році померла моя сестричка…, їй було лише три роки. Вона не кричала, не вередувала, а лише тихо просила їсти…»
«Щоб якось вижити, мама змушена була покинути роботу й пішла працювати в колгосп, бо там на полі обід варили. Тому мама брала мене з собою в поле. Зароблений обід трішки з’їдала, а решту – мені. Вдома не було чого їсти. Мама зовсім ослабла й одного разу бригадир сказав: «Іди, Параско, додому, з тебе вже ніякого толку». І ми пішли… Мама, відчуваючи, що на неї вже чатує смерть, каже мені: «Як буду вмирати, то задушу й тебе, щоб не мучився, не вмирав голодною смертю». Увечері того ж дня вона, сердешна, віддала Богові душу. Мене, семирічного, забрали в сільський притулок. Кожного дня туди поступали діти, навіть із сусідніх сіл їх підкидували. Згодом тих дітей, чиї батьки або близькі родичі вижили, відправляли по домівках…»
«Жила сім’я: чоловік, жінка і дві доньки. Чоловік заробив багато зерна, але влада все забрала. Батько пішов по селах шукати їжу, але загинув. Жінка, щоб врятувати одну дитину, вирішила не годувати іншу, меншу доньку. Вона вмерла з голоду, а старша мабуть і досі у сні бачить свою меншу сестричку».
«Якось хлопчик заліз у будинок сусідів, коли хазяїв не було вдома. Він з’їв всю їжу, яку знайшов у будинку. Про це дізналася сусідка і заманила хлопця в будинок, кажучи, що дасть йому їсти, а сама вбила його. Був випадок, коли знайшли в будинку жінку на лаві. Вона вмерла, а біля лави в полоні рилися її діти, шукаючи якісь зернятка. Здається, що вони й не помітили, що мама мертва. Діти згодом також вмерли, так і не наївшись».
«У матері було троє дітей. Спершу не стало Колі. Вона каже: – Забрала тітка. А те, що появилось м’ясо, його так їли, а ніхто не інтересовався. Потім не стало і другої дитини. Ну дочка насторожилася, сказала людям. З сільської ради приїхав голова і уповноважений, прийшли туди і найшли і м’ясо, і кістки, і черепи. І склали це у ящик і заставили її нести, ту полуненормальну людину, нести через усе село. ЇЇ забрали потім і посадили».
«Ми на луках збирали щавель, дикий часник, цибулю, а ще їли лободу, голі качани з кукурудзи, рогіз, очерет. На полі ставили мишоловки і ловили мишей, в хаті ні котів, ні мишей не було – їх давно поїли. До цього в нас була корова, різати її було шкода, годувати нічим. А ми вже ледь стояли на ногах, моя мама виміняла корову на відро квасолі, думали, що довго протягнемо. Та незабаром померла сестричка. А як вижили ми з мамою, і сама не знаю. Скільки ж людей тоді помирало. Лежали прямо на вулицях, на полі, на плавнях. Мій дядько вмер від голоду, а тітка, його жінка, вже не тямила, що робила – з’їла свою дитину. В той час навіть гавкоту собак не було чути – поїли всіх».
«Дуже нам допоміг ліс, люди там збирали горіхи, гриби, мох, різні трави, листочки, кропиву, варили супи. Заварювали чай з листочків дикої вишні, щоб що-небудь гаряче випити. Хлопці ловили мишей, білок, птахів, дрібних тварин. Їли все. Пам’ятаю, маленька сестричка ховала свою кицьку, щоб її ніхто не з’їв».
На кінці села жила жінка, у котрої було двоє діточок. Її чоловік руба дрова і його завалило деревом, він загинув. Ця жінка раптом зникла. Мати казали, що вона з’їла своїх дітей і її забрали. Вона, мабуть, збожеволіла».
