С. Гора
До середини 20-х років ХХ століття село Гора на карті Бориспільського району, яким ми його зараз знаємо, не значилось. Було кілька невеликих хуторів, які поділялись на верхні і нижні – Биковці, Васюхно, Бондарі, Касьяненки́, Коньки, Коробки, Меньки, Момоти, Руднівка, Тагілай, Яцюти – і мали загальну назву: Горові хутори, найбільший із яких був Руднівка.
На хуторі Руднівка знаходився маєток доктора анатомії Михайла Матвійовича Руднєва, якому цар Микола подарував його незадовго до 1861 року. Михайло Матвійович жив у Петербурзі, а господарством керував
Бабишкін. Через кілька років він ліквідував справи, що стосувались маєтку Руднєва і заволодів його землями. Хутір Руднівка об’єднував 32 селянські господарства і нараховував 138 жителів.
До слова, найменший хутір Тагілай мав одне господарство і там проживало 7 жителів.
Із часом жителів Горових хуторів змусили переселитися з нижніх хуторів «на гору»
- до верхніх. Так утворився населений пункт «хутір Гора», який пізніше став називатись селом Гора. За даними перепису від 17 грудня 1926 року Гірській сільській раді підпорядковано 169 селянських господарств і тут проживало 756 жителів.
У довоєнні роки в селі існував колгосп ім. Шевченка, який працював і в роки війни (голова С. Мунько). Пізніше в селі розміщувався відділок радгоспу «Бортничі», який спеціалізувався на виробництві тваринницької та овочевої продукції.
У 1963 р. кількість жителів с.Гора значно зросла за рахунок переселенців із с.Ошитки Вищедубечанського району. Доля звела жителів наших сіл в одне ціле в зв’язку з будівництвом Київської ГЕС, створенням штучного Київського моря та затопленням територій. Частина ошитківців оселилась у м. Фастів, частина в м. Бориспіль і частину в с. Гора (всього 600 сімей).
У селі Горі народився різьбяр, заслужений майстер народної творчості Петро Петрович Верна (1877-1966), один із перших творців української скульптурної Шевченкіани, талановитий самоук. За своє творче життя Петро Петрович створив понад 100 високохудожніх фігур, барельєфів, скульптурних композицій, у тому числі понад 30 портретів Шевченка та композицій за сюжетами його творів.
У селі жив і працював учитель виробничого навчання і самодіяльний художник Микола Олександрович Касяненко. Кімнату власного будинку він перетворив на домашній музей. На стінах можна було побачити виконані господарем пейзажі та портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Марка Вовчка, Михайла Лермонтова, Олександра Пушкіна. Виготовлені способом інкрустації соломкою, привертали увагу майстерністю виконання, чіткими пропорціями, підбором тонів, виразністю малюнка. Весь свій вільний час він віддавав мистецтву, захоплювався малюванням, різьбленням по дереву, випалюванням. Особливо вражав спосіб інкрустації соломою з пшениці, жита, вівса. Його картини приваблювали світлими, яскраво-золотистими кольорами, динамікою, композиційною досконалістю. Твори майстра, виконані в цій техніці, неодноразово експонувались на виставці в районному Будинку культури.
У селі живе доктор історичних наук, завідуючий відділом Інституту історії НАН України, автор грунтовних праць про війну, про людські втрати України в 1941-1945 роках Олександр Євгенович Лисенко. Із 1978 по 1984 рр він працював учителем історії та суспільствознавства в Гірській середній школі.
Жив у селі кандидат педаагогічних наук Анатолій Миколайович Фасоля, український педагог і науковець, кандидат педагогічних наук, автор концепції особистісно зорієнтованого навчання української
літератури в середній школі. Фасоля А.М. був одним з організаторів НРУ на Бориспільщині.
У селі проживає відома українська журналістка, депутат Верховної Ради VIIІ скликання, учасниця АТО Тетяна Чорновол. Зараз Тетяна Чорновол служить у лавах ЗСУ.
С. Мартусівка
Населений пункт заснований у ХVIIІ столітті, як село Мартусь. Сучасна назва Мартусівка використовується з 1926 року. Перша письмова згадка про село міститься в Генеральному описі Лівобережної України за 1765 р., де поселення значиться як хутір Мартусівський, що входив до
Бориспільської сотні Київського полку.
Назва села походить від імені перших власників, відомого козацького роду Мартосів, а в народній формі– Мартусів. Хутір виник на території дубового лісу у верхів’ї річки Іква за 7 км на південний захід від Борисполя.
Юхим Федорович Дараган 1753 року придбав у значкового товариша Переяславського полку Михайла Матросова та його брата сотенного отамана Ічнянського Петра Мартоса хутір Мартусівщину. З часом село розросталося. За адміністративно-територіальним поділом 1802 року село віднесено до Вороньківської волості Переяславського повіту.
За переписом 1859 року в селі було 120 дворів і 570 жителів. Тут же вказано, що в селі є два заводи: пивоварний та цегляний. Звичайно, вони не були великими і здебільшого мали місцеве значення. Цегла, виготовлена в Мартусівці, пішла на спорудження будинків міста Києва, зокрема сучасної вулиці Саксаганського. Заводи належали генералу Ф. Трепову. Орендатором маєтку Трепова був Рахлін.
Одна з частин села донині носить назву Завод, а вулиця називається Заводська. Про виробничу діяльність більш як сто років тому свідчать кар’єри та водойми. У 1926 році було зроблено перепис населення, згідно з яким у селі проживало 689 жителів і було 157 господарств. У 1926 році у Мартусівці було створено сільгоспартіль ім. Фрунзе, яка в 1932 році одержала статус колгоспу «Більшовик». У голодні 1932-1933 роки голова колгоспу Леонід Мойсеєв організовував допомогу жителям села, що дозволило зберегти життя жителям села.
У 1963 році на базі колгоспів сіл Ревне, Проців, Затишне (Ленінівка) та Мартусівка було створено радгосп «Жданівський», який спеціалізувався з виробництва молока, вирощування овочів та картоплі. У Мартусівці було створено відділення цього радгоспу. Центральну садибу було визначено в селі Ревне, а тому у 1976 році перестала існувати Мартусівська сільська рада. У 1978 році було закрито і Мартусівську восьмирічну школу. Ревненську сільську раду було розукрупнено 5 квітня 2000 року та утворено Мартусівську сільську раду з центром в селі Мартусівка, яка працювала до жовтня 2020 року.
С. Ревне
Про назву села говорять кілька легенд. Одна з них пов’язує його з іменем першого поселенця Реви або Ревка. Але тоді б село називалось Ревів за аналогією назв Проць — Проців, Іван — Іванків, Ворон — Вороньків. Але можливо, що село називали Ревине, яке трансформувалось у Ревне. За другою легендою назва походить від назви місцевості: ревне, тобто гарне, рівнинне, хороше місце. Село виникло наприкінці ХVІІ століття. Про це свідчать письмові дані. За даними ,,Генерального следствия о маєтностях Переяславського полка (1729—1731 рр)” зазначено, що “село Ревне за свідченням старожилів тамошніх, як вони
пам’ятають раніше людей не було, а земля та була жителя вороньківського Стояна Бондара, а за Гетьмана Мазепи і за полковника Переяславського Лисенка невідомо, по якій данині Київського Печерського монастиря законники побудували хутір, а потім біля хутору і Слободу, людьми заселили і нині ними володіють”. Таким чином на початку ХУІІІ століття село вже існувало.
За Гетьманщини хутір Ревне підпорядковувався Вороньківській сотні Переяславського полку та з середини ХVIII ст. у складі Бориспільської сотні Київського полку.
За переписом 1859 року в селі налічувалось 42 двори і проживало 233 чоловіки.
Серед козацького стану в селі найчастіше називається прізвище Баран.
У 1917—1921 роки на основі економії пана Трепова ,,Хвильки” заснували сільськогосподарську артіль імені Леніна (в радянський час село Ленінівка, тепер село Затишне). За переписом 1926 року в селі було 156 господарств і проживав 671 житель.
За переписом 1939 року в Ревному проживало 1095 чоловік. В селі була чотирьох класна школа, клуб, дитячі ясла. У 1963 році Ревне стало центральною садибою радгоспу
«Жаданівський», до якого ввійшли землі сіл Процева та Мартусівки. В радгоспі було більше 4 тисяч гектарів землі. Радгосп займався вирощування картоплі, овочів, молочним тваринництвом.
В Ревному в 1978 році було збудовано школу на 620 учнів. Село прикрасили дитячий садок, будинок культури, адміністративний корпус радгоспу, багатоповерхові житлові будинки. У 1976 році розпочав свою роботу завод органічних добрив.
Повагою користується серед жителів села майстер — різьбяр Павло Іванович Коломієць. Природа щедро наділила Павла Івановича талантом і він щедро ділиться ним з людьми. Біля криниць в селах Ревне, Проців, Мартусівка постали богатирі, створені умілими руками народного майстра-різьбяра.
С. Затишне
Село засновано у 1925 році. З 1925 по 2016 рік мало назву – Ленінівка. 4 лютого 2016 року село перейменоване на Затишне.
Історичні, археологічні, архітектурні пам’ятки та пам’ятки природи на території громади відсутні.
