Skip to content
6

До Міжнародного дня волонтерів: «Ми за те, щоб не говорити, а робити. Тому ми з чоловіком ніколи не заявляли про те, що робимо те, що робимо. Працюємо, щоб зберегти життя. От і все»

05.12.2023

До Міжнародного дня волонтерів: «Ми за те, щоб не говорити, а робити. Тому ми з чоловіком ніколи не заявляли про те, що робимо те, що робимо. Працюємо, щоб зберегти життя. От і все»Підприємець і волонтер Ірина Янкова: «Ми за те, щоб не говорити, а робити. Тому ми з чоловіком ніколи не заявляли про те, що робимо те, що робимо. Працюємо, щоб зберегти життя. От і все».
Ірина та Богдан Янкові – жителі Гори. У них є власне підприємство по виготовленню аксесуарів зі шкіри – ременів, сумок, гаманців, шкіряних обкладинок. Це результат. А шлях до нього – це власний розум, тривалий час важкої праці, терпіння, ідеї, злети і падіння.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Ірина перебувала у декретній відпустці. До цього був карантин, потім народження донечки і потім – 24 лютого. «Чому так? За що?», – питала себе жінка. Їх з чоловіком бізнес тоді активно розвивався, виробництво щойно переїхало на нове місце з більшою площею. «Я хочу розправити крила!», – говорила Ірина чоловікові, а він сподівався, що після збільшення площі і потужності виробництва, саме так і станеться. Так би й сталося, але…
«Ми виїхали на 2 місяці. Двох доньок взяли на руки і поїхали. Наше виробництво – це ще одна наша дитина. Наше дітище. Його не можна ось так просто покинути. Фізично неможливо винести жоден зі станків, а якби й можна було, то куди? Куди винести, переїхати? Коли повітряна тривога, я постійно за це хвилююсь. Тому що розумію, що лиш одна секунда може зруйнувати сенс усього мого життя. Це важко усвідомлювати». Втім, про це Іра намагається не думати, і весь час займає себе роботою та дітьми.
У квітні 2022 року, після деокупації Київщини, родина повернулась у Гору і подружжя почало волонтерити і працювати. Надійшли запити від військових. Вони шукали швейне виробництво для виготовлення маскувальних сіток. Задача була у тому, щоб робити сітки максимально швидко, максимально у великих обсягах та відповідно до вимог поставлених захисниками. Для такої задачі була необхідна велика площа. Підприємство Ірини й Богдана якраз підходило.
«Фішка» подружжя у бізнесі завжди була в тому, щоб вигадувати щось неординарне та підходити до вирішення завдань не стандартно. Так було й цього разу. «Богдан побудував технологічний процес таким чином, що ми стали робити 75 (!) сіток за одну зміну. Коли треба було більше, ми збільшували зміну і робили більше. Були такі періоди», – згадує Ірина.
Жінка розповідає, що починали із зелених. У сітках взагалі не усе так просто, як видається на перший погляд. Є 4 сезони, кожен має 4 кольори, тобто всього для сіток є 16 базових забарвлень. Від того, що просять військові, і від того, де вони знаходяться, залежить кольорова гамма. В одних регіонах це більш зелений колір, в інших – солом’яний, степовий або колір болота.
Коли почалось вторгнення, усі щось робили, шили. Тож Іра зрозуміла, що мусить робити те ж саме. Тоді у 2022, вони робили сітки безкоштовно, а потім почався дуже тяжкий період, працівникам необхідно було платити заробітну плату, бо у них також родини, і їм треба за щось жити. Подружжю стали допомагати інші волонтери. Богдан з Іриною налагодили зв’язки з ними та меценатами, які допомагали грошима. Ці волонтери збирають гроші на сітки, на роботу, на потреби волонтерських бригад, які працюють над сітками. В залежності від завдання, на підприємстві роблять базову основу чи каркас під сітку, віддають її волонтерам, а вони, якщо необхідно, вплітають дротики чи пластикові волокна, щоб зробити сітку жорсткішою. Стали також робити основи для кікімор.
«Насправді, люди, які не бачать цього виробництва, навіть не уявляють його масштабів, – ділиться Ірина. – Коли приходять рулони матеріалу, і вони не підйомні… Треба чоловіки, щоб їх перенести, бо дівчата не можуть цього зробити. Це фізична сила, специфічне обладнання. Я не кажу, що ми волонтери, ми допомагаємо волонтерам і закриваємо базову потребу на каркас сіток. Тому що просто купити сітку у магазині не можна. Усе це робиться на замовлення і на нуль. Це розхідний матеріал, який потрібний постійно. Але він вкрай важливий для того, щоб закрити наших хлопців, техніку, зброю. Щоб їх не було видно настільки, наскільки це взагалі можливо. Це реально зберігає життя. Який би крутий не був у тебе танк, але якщо ти його не замаскуєш, – ти просто ціль. Коли приходить військовий і пояснює, що йому треба, я розумію, що це не просто прохання – це життя. Тому я й кажу людям, які нам допомагають, що вони зберігають життя».
Іра розповідає, що багато виробництв повністю перейшли на військові рейки, але вона, за освітою модельєр-конструктор взуття, шкір-галантереї та килимарних виробів, дуже боялась цього. Боялась втратити основний і цікавий для неї напрям роботи у якому знайшла себе і своє покликання. Тож вони з Богданом працюють паралельно над двома окремими потоками, у яких абсолютно різне обладнання, різні люди, різні технологічні процеси. І їм це вдається.
Жінка не пише про свою роботу у соціальних мережах: Ірі не вистачає на це часу. Купа роботи, донечки, допомога військовим, яка зараз на першому плані – ось її життя. Ірчине завзяття та беззастережна віра у Перемогу передається й іншим. В Горі, за Іриними словами, організувався «батальйон бабусь». Жительки села донатять на ЗСУ, печуть пироги, передають солодощі, купують воїнам речі першої необхідності. А вечорами плетуть теплі носочки для захисників і захисниць. Для дівчат – рожеві, щоб їм було приємно і поки є рожеві нитки. «До «батальйону» приймаємо усіх, хто вміє і хоче плести», – каже Іра.
Про те, що її мотивує говорить: «Я українка. Перемога мене мотивує, бо це наша мета. До цієї мети можна йти по різному. Шлях важкий, та я впевнена, що ми переможемо. Дуже важливо, щоб на цьому шляху усі розуміли і цінували, що ми вільні люди, ми вільно дихаємо і вільно живемо».
Дякуємо за інформацію і розмову Ірині Янковій
Р.С. Усі, хто так чи інакше допомагають – волонтери, а їх вклад – неоціненний. Як і кожний з них…