Гірська громада охоплена невимовною скорботою та болем. Велике горе знову зібрало нас разом – у бою з ворогом загинув наш земляк, справжній син України Роман Смарж. Його життя, сповнене мужності, сили і любові, обірвалося на полі бою, але пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях.
На російсько-українській війні ми втратили найдорожче – життя нашого Романа. Він був не лише воїном. Він був люблячим чоловіком і турботливим татом, відданим сином і братом, вірним другом і людиною честі. Його родина отримала звістку, від якої серце розривається на шматки. Дружина, донечка, батьки, брат, усі рідні й близькі більше ніколи не почують його голосу, не відчують тепла його рук, не побачать тієї щирої усмішки, яка була для них найбільшим щастям.
Роман народився й виріс у Горі у дружній працьовитій родині. Його батько, Володимир Стефанович, багато років віддано служить у місцевій пожежній охороні, мама, Олена Євгеніївна – вчителька Гірського ліцею. Він завжди з великою любов’ю і повагою ставився до своїх батьків.
З дитинства Роман щиро захоплювався спортом, найбільше – футболом. Його любов до гри привела у спортивний клас Щасливського ліцею. Годинами він тренувався на полі разом зі старшим братом Юрієм, відточуючи майстерність і мріючи про великі перемоги.
Футбол для Романа був не просто хобі – довгий час він займався ним професійно. Грав за команди «Оболонь», «Княжа», «Борисфен» за команду Аеропорту «Бориспіль», певний час грав і в Польщі. Його добре знали спортсмени по всій Київщині, адже він неодноразово захищав честь району та області на різних чемпіонатах.
Роман був гравцем збірної команди села Гора, його талант та відданість футболу назавжди залишили свій слід.
Завдяки спорту, Роман знайшо своє кохання та створив сім’ю. Проживала родина в Борисполі. У подружжя народилася донечка Злата. Для дівчинки тато був цілим світом – прикладом, гордістю та найнадійнішою опорою. Саме таким він і залишиться для неї на все життя.
Роман мріяв повести Злату в перший клас, сподіваючись, що він повернеться і встигне це зробити самостійно. Він дуже любив її, у них завжди був свій особливий звʼязок.
Він був швидким, витривалим, дисциплінованим і дуже відповідальним. Люди, які знали його, кажуть: у нього завжди були великі плани, чисті мрії і щире серце.
Після початку повномасштабного вторгнення Роман разом з Братом Юрієм стали до лав місцевого ДФТГ. Спочатку хлопці облаштували укриття для своєї родини, а потім допомагали прикордонникам, патрулювали вулиці громади. Роман знав, що коли настане його час йти захищати свою Батьківщину, він не стане цього уникати та не буде від цього тікати. Як згадують рідні, коли Роман отримав повістку, йому стало легше, адже стояти осторонь, це не його шлях.
26 грудня 2024 року Роман був призваний на військову службу. З легкістю пройшов навчання, адже мав відмінну спортивну форму. Отримав посаду старшого стрільця-оператора 3 стрілецької роти військової частини А7092. Виконував бойові завдання в найгарячіших точках, завжди залишаючись мужнім і надійним побратимом.
Роман не розказував рідним про свої бойові виходи та місця завдань. Про місце свого останнього завдання Сказав лише брату і просив залишити це в таємниці.
10 вересня, виконуючи бойове завдання біля населеного пункту Торецьке Покровського району Донецької області, Роман отримав важке поранення. Під час евакуаційних заходів серце Героя зупинилося…
Це непоправна втрата для його родини, нашої громади й усієї України.
Не існує слів, які б могли втамувати біль цієї втрати.
Роман був найкращим сином, чоловіком, батьком, братом, дядьком, другом, кумом, … Він назавжди залишиться у серцях усіх, хто його знав….
