Війна знову залишила шрам на серці нашої громади – ми втратили Героя, чия відвага стала бронею для інших.Його шлях обірвався, та світло самопожертви й любові до України ніколи не згасне.
27 червня 2025 року зупинилося серце командира 3-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 5-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону, молодшого сержанта військової частини А4576 Володимира Васильовича Яцюти – вірного сина України, мужнього Захисника, надійного побратима і добру людину.
Володимир народився 22 квітня 1977 року в селі Гора, де пройшло його дитинство і юність. Навчався у місцевій школі, був розумним, допитливим, начитаним. Гарно знав історію, дуже любив читати – вже в дорослому віці особливо захоплювався українськими письменниками. Після школи вступив до вищого навчального закладу на юридичний факультет, а згодом пройшов строкову службу, здобувши звання молодшого сержанта.
Понад 16 років працював у фармацевтичній компанії «Оптима Фарм» – відповідальний, працьовитий, надійний. Його поважали і колеги, і керівництво. Разом із батьком – будівельником Василем Семеновочем – звів не один будинок, завжди охоче допомагав друзям і знайомим. Матеріальне ніколи не було для нього головним – доброта, щирість і безкорисливість були його життєвими орієнтирами.
Одружився, у шлюбі народилася донька Анастасія, яку безмежно любив і якою пишався. Навчав її ходити, кататися на велосипеді, підтримував у всьому. Разом подорожували, рибалили, ходили в гори, їздили на море. Попри розлучення, з дружиною Вікторією зберегли теплі людські стосунки. Настя багато чим нагадує батька: зовнішньо схожа, так само добре навчається, любить читати, займалася карате та мала гарні результати.
Життя йшло своїм шляхом – наповненим турботами, роботою. Але війна торкнулася родини Володимира ще задовго до його мобілізації. У 2023 році вони отримали страшну звістку – зник безвісти його племінник, військовослужбовець ЗСУ Роман Пащенко. Родина досі не може оговтатися від цієї звістки, та продовжує надіятись. Доля Романа досі залишається невідомою.
Коли заходили розмови про службу в ЗСУ,Володимир завжди говорив: мама старенька, потребує допомоги, і він повинен бути поруч. Але якщо надійде повістка – ховатись не буде. Він дотримав слова.
Після отримання повістки Володимир був мобілізований 1 квітня 2025 року. Пройшов медичну комісію, навчання й був направлений на Сумський напрямок. Там, виконуючи бойове завдання, дістав важке поранення. Лікарі довго боролися за його життя – він переніс шість операцій. Та серце не витримало…
Володимир залишив по собі світлу пам’ять – як Людина, як Батько, як Син, як Друг.
Він захищав, підтримував завжди допомагав.
Його ім’я назавжди залишиться з нами – в серцях, у спогадах, у молитвах.
