18 квітня 1982 року у місті Львів народився Сергій Володимирович Сергейчик. Тут пройшло його дитинство та шкільні роки. Уже в 16 років Сергій почав їздити до Польщі на заробітки, а у 18 переїхав до Гори, де розпочав новий життєвий етап.
Спочатку Сергій працював на автозаводі в селі Проліски. Одружився, у шлюбі народилася донька Валерія, однак сімейне життя не склалося. Згодом він почав працювати в «Новій лінії» (нині – «Епіцентр»), де познайомився з Альоною. Спочатку вони просто спілкувалися та дружили, з часом між ними зародилося справжнє кохання.
Їхня історія стала прикладом щирості, довіри та глибоких почуттів. Разом вони будували свій дім і спільне майбутнє. Хоча спільних дітей у них не було, Сергій з любов’ю та турботою прийняв Альониних дітей від першого шлюбу, ставши для них по-справжньому рідною людиною. Для нього як рідною стала Наталочка, Сергій завжди про неї турбувався.
Він був чуйним, добрим і турботливим. Завжди відгукувався на прохання про допомогу, не лишаючи без уваги жодного прохання. Сергія любили та поважали всі – і родина, і друзі, і навіть перший чоловік Альони, з яким він підтримував дружні стосунки. Мати Альони зі сльозами на очах згадує, як Сергій дбайливо доглядав за нею після інсульту.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Сергій робив усе можливе, щоб забезпечити добробут своєї родини. Хоча він і планував піти до війська одразу, дружина просила його залишитися. Однак, коли прийшла повістка, Сергій не зволікав. 11 березня 2023 року він став на захист Батьківщини. Перед поїздкою на навчання з Альоною обирали позивний. Сергій хотів «Сєрьга», але спільно вирішили – «Кульчик».
Після навчання на Рівненщині Сергія направили на Запорізький напрямок. Він сумлінно виконував усі обов’язки, ставши правою рукою командира. Побратими цінували його за відповідальність, щирість і готовність підтримати. Спочатку Сергій займався адміністративною роботою, але сам попросився на передову. В окопах він освоїв різну зброю – кулемет, гранатомет – і навіть ловив ворожі дрони.
Попри небезпеку, Альона неодноразово приїжджала до чоловіка в Запоріжжя, адже не уявляла життя без нього. Їхній зв’язок був особливим – Сергій щодня писав і телефонував, щоб запитати, як справи у родини, та розповісти про свої. Повертаючись додому у відпустку, Сергій ніколи не сидів без діла – поспішав завершити ремонт у будинку та встигнути зробити якомога більше для своїх рідних.
10 січня 2025 року Сергій пішов на виконання чергового бойового завдання. В одному з окопів він знищував ворожі дрони, коли почався мінометний обстріл. Ворожий снаряд обірвав життя нашого захисника.
Не існує слів, які змогли б втамувати біль втрати для родини та близьких. Сергій Володимирович Сергейчик назавжди залишиться у нашій пам’яті прикладом щирості, відваги та мужності. Він був турботливим сином та батьком, люблячим чоловіком і вірним своїй Батьківщині.
