Прем’єра вистави «Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти» українського драматурга Ярослава Стельмаха, яка відбулась тиждень назад у Мартусівському клубі, наробила галасу у громаді і стала визначною подією. Що відбувалось за лаштунками, чого боялась команда театру та які плани на майбутнє в інтерв’ю з Іриною Губаревою, режисеркою вистави.
– Поява свого молодого театру в громаді – це величезний крок у сфері культури. Глядачі із задоволенням його сприйняли і перша прем’єра – яскраве тому підтвердження. Чому саме театр?
– Театр – це живе мистецтво, його неможливо ні з чим порівняти, і я дуже люблю театр, а мати театр в громаді, моя давня мрія. Театр – це те, що дозволяє виокремити нашу громаду серед інших, зробить нас особливими, бо ми і є особливі. Театр – це круто, це розвиток талантів наших дітей, тренування їх пам’яті, вміння виразно читати, грати роль, вміння долати власні страхи та переживання, вміння переконувати, зрештою. Хоч це і аматорський гурток, впевнена, що після наших вистав багато дітей подумають про вступ до університету, де навчають театральному мистецтву.
-Коли почалась робота над сценарієм?
-Робота над сценарієм цієї вистави розпочалась ще до війни. А повноцінно працювати над виставою ми почали у жовтні. Планували прем’єру до Всесвітнього дня театру, я розуміла, що виставу такого масштабу неможливо поставити за 2 чи 3 тижні. Пів року – той термін, який знадобився для цієї вистави. В інтернеті немає сценаріїв і купити його теж не можна. Тому купувала книгу, сканувала, потім правила, деякі пікантні сцени взагалі прибрала, деякі скорочувала. Найцікавіші діалоги і вчинки героїв залишились без змін.
–Чому обрали саме цю виставу?
-Колись дуже давно, я її сама бачила в театрі імені Франка, вона запала мені в душу, надихнула мене, адже дійові особи молоді люди, а в нашому театрі саме такі. Тому підбирала виставу, яка б підійшла, в першу чергу, для акторів.
–Яким був останній тиждень?
-Важким і напруженим (сміється). Діти були максимально в процесі, у нас були репетиції кожного дня по 4-5 годин. Закінчувались заняття у ліцеї, і ми одразу починали. Вони розуміли, що прем’єра на носі, не хотіли нікого підвести та розуміли свою відповідальність.
–Ви задоволені їх роботою?
-Так, 100%. Задоволена і роботою, і результатом. Є, безумовно, над чим працювати, але діти великі молодці. Для першого, дебютного показу, ми поставили дуже високу планку і її досягли. Коли будемо ставити іншу виставу, то мусимо мати той самий рівень або й вищий.
–Не боїтеся, що наступного разу актори не будуть так викладатись, як під час дебюту?
-Взагалі не боюсь. Для дітей ця вистава стала рушійною силою, яка спонукає їх займатись і працювати далі. Вони зараз з нетерпінням чекають нових репетицій. Якщо раніше треба було вмовляти викроїти час та прийти на репетицію, адже в когось спортивні чи додаткові заняття, то тепер вони самі просять починати підготовку до наступної вистави.
-У Вас є ще молодша група чи не так?
-Так, це 5-6 класи, діти 10-12 років. В них також буде досить популярна вистава, з української класики. Ця вистава теж довга і молодшим дітям вона дається важче, адже необхідно вивчити великі об’єми тексту. Дорослі вчили довго, а молодші – ще довше. Та це нічого, бо в них є головне – бажання.
–Як воно бути в ролі режисера-постановника?
-Важко було. Ми не грали одразу. Спочатку начитували, щоб вони запам’ятали свої слова. Потім вже почали грати і це був найскладніший період. Якщо частини де були жарти давались легко, то епізоди з почуттями, скажу відверто, були не легкими. Втім, глядачі залишились задоволені. Для початківців – дуже гідний рівень.
-Що відбувалось за лаштунками?
-Різне було… Маю сказати, що діти своїм персонажам додали певні особливості, частинку себе, свої риси, жести, інтонації, а це зробило їх героїв неповторними. Ми дивились, як грають цю виставу в інших театрах і прагнули не скопіювати, а зробити своє. Щиро рада, що актори не соромились пропонувати, вносити корективи і змінювати щось вже у ході роботи.
Була маса смішних моментів. Кожна репетиція проходила з несподіваними жартами. В одній із сцен є мить, коли актор бризкає водою, а потім починається наступна сцена. І от на одній з репетицій, після епізоду з водою, на сцену із шваброю виходить Сергій Качурін і починає витирати воду на підлозі, хоча в цей час інші актори вже грають наступний епізод. Це було неймовірно смішно і він так органічно «вписався» з тією шваброю, що ми навіть вирішили навмисне залишити у виставі цей випадковий експромт.
–Розкажіть про роботу над костюмами та декорації?
-Це, так би мовити, окрема глава… Костюми передають ту епоху, ми максимально намагались врахувати моду того часу. Діти не хотіли одягати деякі елементи і аксесуари та говорили, що будуть виглядати смішно (сміється). Довелось переконувати, що театр – театр в усьому, в одязі також. Частину одягу ми знайшли в своїх шафах, наприклад весільний гардероб мого чоловіка. Частину костюмів шила наша чарівниця Олена Паталах. Проблема була із взуттям. У сучасної молоді, виявляється, немає класичного взуття і треба було знайти туфлі для хлопців. Від перук відмовилась одразу. Шикарні зачіски та макіяж робили Маруся Вовк та Олена Лісова.
Для декорацій сцени ми виходили з того, що було в наявності і з того, що могли привезти з дому чи домовитись з друзями. Меблями і деяким декором нам допомогли, дещо було з батьківського дому. Знайшли скрині та усе необхідне, зносили звідусіль, потім відвозили по місцях.
-Яка наступна вистава, поділитесь?
-Можу сказати, що буде дебют у молодшої групи. «Сватання на Гончарівці» – це те, над чим ми працюємо. Із старшою групою я в роздумах. Є певні напрацювання, але поки що хай зберігається інтрига.
–Не хотіли б спробувати драму?
-Скажу так. Поки що сама не готова до драми. Драми достатньо в житті, йде війна, а людям хочеться переключитись, відволіктись.
–Віддача від залу була? Відчували її?
-О, так! Віддача була колосальна! Глядачі довго аплодували стоячи, дарували квіти акторам. Діти не очікували такого і були дуже зворушені. Вони не чекали такого фурору, не чекали, що їх будуть так гарно приймати. Ці аплодисменти і стануть стимулом відвідувати гурток і працювати над собою, над цією виставою та над новими, які ми плануємо. Глядачі були різного віку, але відгуки від усіх тільки позитивні. Навіть моя донька, якій лише 6 років, дивилась виставу на одному диханні і запам’ятала яскраві моменти.
-Що говорили глядачі Вам після вистави?
-Фраза, яку я почула багато разів в той вечір: «Ми знали, що буде круто, але не думали, що настільки круто». Я пишаюсь тим, що ми зробили. Це величезний крок вперед і він є стимулом не зупинятись.
-Як Ви вважаєте, наступна вистава буде легша в плані підготовки?
-Сподіваюсь, що так. Досвід, який ми усі отримали після цієї вистави, стане корисним, ми врахуємо його на майбутнє.
–Як щодо літнього театру під відкритим небом?
-Думала про це і хотілося б втілити цю ідею. Є певні труднощі, наприклад із звуком, адже акустика на вулиці не така, як в приміщенні, тому потрібне додаткове обладнання. Кінотеатр під відкритим небом точно буде – ми продовжимо практику минулого літа.
Від себе хочу подякувати команді з якою ми працювали. Передусім дітям акторам за старання, наполегливість, відповідальність, підтримку моєї ідеї. Дякую батькам наших талановитих акторів, які з розумінням ставились до репетицій, підтримували дітей. Дякую Олені Паталах за унікальні костюми. Дякую Світлані Степуренко, яка допомагала мені, була невидимою, але незамінною на сцені. Дякую Лілії Шаровській, яка зробила реальністю мрію про буфет в нашому театрі. Наша команда дуже потужна, дружня, ми з пів слова розуміємо один одного.
Дякую вам, глядачі, за те, що прийшли, подарували нам шалений заряд енергії, дали змогу вкотре переконатись, що театр потрібний. Дякую за те, що надихнули для наступної роботи!Тепер з впевненістю можу сказати вам: до наступної зустрічі!
