Альона Скіченко – щира жінка з великим серцем. В Гірській громаді вона одна з тих людей, які займаються волонтерською допомогою вже багато років. До війни Альона допомагала важко хворим дітям, дітям сиротам і тим родинам, які перебувають у складних життєвих обставинах. Жінка збирала допомогу для літніх людей: харчові продукти, ліки, засоби гігієни і встигала навіть приділити увагу і братам нашим меншим.
З початком повномасштабного вторгнення, усі зусилля Альони направлені на допомогу військовим. Про те, як це відбувається в інтерв’ю з Альоною Скіченко.
– Альоно, яку допомогу Ви надаєте військовим?
– Формуємо допомогу, виходячи із запитів військових. Перед Новим роком їм необхідні були зимова форма і взуття, тепловізори, квадракоптери, планшети, біноклі, коліматорні приціли. Дівчата, які ведуть збір на ці потреби – це Олена Мозгова, волонтер Вікторія та Юлія із США, В’ячеслав Брітч з дружиною Мариною, Єфа Фоміна, Ігор Крижановський, Євген Ткачук. Я дуже вдячна усім цим неймовірним людям та усім тим, хто допомагає нам. Ми знаходимо і купуємо для хлопців якісний одяг та взуття, а також усі вище перераховані потреби. Харчові продукти теж возимо постійно. Військові частини повністю забезпечують свої бригади продуктами, маю на увазі пайки, тушковані консерви й таке інше, але бійці хочуть домашньої їжі. Крім того, є ж ще добровольчі батальйони – то їм також возимо продукти.
– Куди їздите?
– Останні місяці – це Схід України. Курахове, Бахмут, Краматорськ, Слов’янськ, села Костянтинівка, Дружківка, Андріївка – усі, що під Бахмутом.
– Ви говорите ми. З ким Ви їздите і хто допомагає Вам?
– Їздимо завжди командою “Розбійників”, а допомагають люди. Коли плануємо виїзд, формую в себе на сторінці в соціальних мережах запит і відповідно до нього збираємо необхідне. Ще маємо врахувати паливо, оскільки дорога не близька (одна машина проїжджає до 2 тисяч кілометрів), а їдемо декількома автомобілями, тож палива треба чимало. Маю подякувати всім людям, які зголошуються і допомагають. Дякую за кожну гривню, повірте, вона важлива! Розумію, що зараз такі тяжкі часи, тому будь-яка допомога дуже цінна.
– Скільки поїздок у Вас було від початку повномасштабного вторгнення, хоч приблизно?
-Не скажу точно, адже такі поїздки в мене були і раніше, тільки в зону АТО. З початку вторгнення їх було багато, більшість – на Схід. Декілька місяців не виїжджала, адже була в рядах ДФТГ і жила при штабі.
24 лютого ввечері дітей разом з бабусею відправила у безпечне місце, через пів року вони повернулись, ми були декілька тижнів разом, але всидіти на місці я не могла. Ну бо не моє це: збоку бути. Тому вирішила продовжувати свою роботу, волонтерити й відновила поїздки в зону бойових дій. Після Нового року запланували перший виїзд у цьому році. Вже лютий і весь цей час тривали збори на тепловізори, форми. Усі розуміють, що ця амуніція коштує дорого і щоб зібрати необхідну суму, йде багато часу, адже люди виснажені, зовсім не розкошують і часом віддають останнє для хлопців.
Були також разом з Наталією Самсоновою за кордоном: Польща, Латвія і Литва. Наталія волонтер, яка вела збір на тепловізори, коптери та інші потреби для ЗС, тож вдалося придбати та забрати усе необхідне. Основне – забрали дрон, який дуже дорого коштує і його вартість оплатили волонтери з США. У хлопців вже тепловізори й БПЛА, адже це самоскидний дрон, його військові дуже чекали. Він не тільки дає можливість оглядати територію, а й може підіймати й переносити до 5 кг ваги, тобто вже виступає як зброя для знищення. Таких БПЛА в Україні мало і знайти його була ще та пригода.
-Як у хлопців настрій?
-Ооо…. Це чоловіки та світ чоловіків, як би тяжко їм не було, вони не покажуть, що відчувають насправді, особливо, якщо бачать мене вперше. Це ті захисники з якими ми знайомі давно, можуть поділитись тим, що в них на душі. І то, лиш до тієї межі, яку вважають доцільною. Тоді відкривається їх інша сторона, про яку не говорять або говорять мало. Втомлені хлопці, хочуть відпочити хоч трохи. Вони ж багато чого навіть родинам не можуть розповісти і виходить, що поділитись практично немає з ким. Вони сильні, звичайно, і намагаються підтримувати позитивний настрій. Завжди раді волонтерам не тільки тому, що ми привозимо їм те, що необхідно, а й тому, що можна поспілкуватись, коли вони не на позиції.
-Що найтяжче Вам як для жінки та волонтера?
-Найтяжче втрачати тих, з ким ще декілька днів тому розділяла вечерю. Дуже тяжко, це словами не описати… Перша втрата була ще у перші місяці війни, бої йшли у Броварському районі, тоді від влучання снаряда загинув Володимир Сахнов. Потім на міні підірвався Андрій Атаманчук. Мій найкращий друг, втрата якого сильно вплинула на мене. Принести звістку його родині було дуже тяжко і займатись організацією поховання теж. Мені його дуже не вистачає…
Буває також, що є потреба в одязі чи взутті від хлопців. Маємо їх розміри, збираємо для них, а коли привеземо, то вже інколи немає тих, кому цей одяг чи взуття були призначені. Це дуже тяжко і до цього не можна звикнути.
-На нулю Ви були?
-Була. Була…. Останній раз декілька місяців назад. Зараз саме на позиції не можна їхати, адже ненавмисно ми їх і здаємо, виходить робимо ведмежу послугу. Вони стараються зустрітись з нами де-інде.
-Було страшно?
-Звичайно, спочатку було страшно. Особливо, коли «Розбійники» одними з перших на захист нашої Неньки у Броварському районі, щоб не допустити ворога до Бориспільського району, ці перші обстріли там… Потім під Бахмутом, коли недалеко від нашої машини впав танковий снаряд і нашу машину підкинуло і відкинуло, я, наче в сповільненому кадрі, побачила, як ударною хвилею втисло бокове скло всередину машини. Закрила очі, бо думала, що зараз це скло розлетиться на тисячі шматочків, але через секунду воно стало на місце. Я була в шоці тоді. Під Херсоном також було дуже страшно в селі Червоний маяк. Це село тільки декілька тижнів як звільнили від окупації, його постійно обстрілювали, а ми поїхали туди, тому що дружина нашого бійця, який служить під Бахмутом, попросила знайти її батьків з якими понад пів року відсутній зв’язок. Пам’ятаю дорогу туди: у темряві, з вимкненими фарами, у тиші, наосліп і під постійними обстрілами. Довго шукали, але батьків знайшли, вони люди літнього віку, злякалися та подумали, що орки знову повернулись. Тієї ночі ми залишились у них в будинку, але спали мало, бо вибухи були всю ніч, поруч в будинки були влучання. В нас сильні янголи охоронці і вони нас оберігають. Місцеві жителі з того села говорять, що під час окупації росіяни їх не ображали. А от в одному з сусідніх сіл буряти були. Тамтешні жителі розповідають, що там проживала мама з донькою 14 років. Цю дівчинку буряти гвалтували, її мати кричала і просила, щоб з нею робили, що забажають, а дівчинку не чіпали. На що ці нелюди говорили: «Уйди, старая!» У мами не витримало серце і вона померла…
-Кожна поїздка небезпечна. Вас це не лякає?
-Намагаюсь про це не думати. Нашим військовим для перемоги потрібна підтримка, наша підтримка з тилу, тому такий наш вклад у перемогу, для того, щоб усі діти й мої теж жили під мирним небом і не бачили усього того, що довелось побачити нам. Мої діти мене дуже підтримують і надають сил.
-Що військові говорять про перемогу? Коли вона?
-Одному Богу відомо коли, так військові говорять. Та й ми усі розуміємо, що її не буде завтра чи через тиждень, лінія фронту дуже велика і щоб вигнати ворога повністю потрібен час. Для перемоги роблять усе можливе. Не тільки військові, усі люди роблять все можливе. Згодна з тим, що ми сильні поки єдині. Тому я дякую людям за підтримку, усім дівчатам і хлопцям, які підтримують не тільки мене, а й інших волонтерів, стають волонтерами самі. Дякую вкотре за вашу допомогу: грошима, продуктами, паливом, медикаментами… Нас не перемогти поки ми разом, і кожен з нас повинен це усвідомлювати. Дякую також голові Гірської громади Роману Дмитріву за підтримку і допомогу. Він теж постійно підтримує військових, їздить до них, хоч рідко розповідає про це і ніхто не знає, як він сам переживає побачене. Україна найкраща країна, тож в її людей і дітей ЗАВТРА має бути вільним. «Хто, як не ми? Коли, як не зараз?»
