Skip to content
6

Іван Кияшко, горянин і танкіст ЗСУ: ми йдемо перші і є «прелюдією» перед піхотою

20.02.2023

Іван Кияшко, горянин і танкіст ЗСУ: ми йдемо перші і є «прелюдією» перед піхотоюІван Кияшко, горянин і танкіст ЗСУ на декілька днів приїздив додому і про те, що він вже в дорозі, дружині не повідомляв. Його коротка відпустка планувалась давно, але все не було можливості приїхати, адже обстановка на фронті напружена. Іван переживав, що навіть коли він вже буде на шляху додому, його можуть повернути назад, тому вирішив не обнадіювати  дружину завчасно і прийшов додому пізно ввечері без попередження.  За декілька хвилин його родина пережила цілу гаму почуттів від страху, адже Іван стукав у вікно, коли в будинку вже спали, до шаленої радості та сліз щастя від несподіваної зустрічі – з дружиною вони не бачились 8 місяців.

 

У вересні 2022 року Івана нагородили медаллю «За хоробрість в бою». Він каже, що влітку будемо п’ятки гріти в Криму, розповідає, що танкіст – це найкраща професія у світі:

 

«В Національному аграрному університеті була військова кафедра, де я проходив навчання за спеціальністю інженер-механік. Далі по мобілізації у 2015 році потрапив в АТО і там навчився керувати танком. Танк – це супермашина, яка не боїться легкого вогню, навіть артилерії, допоки в нього не влучать. Це тяжка техніка і щоб майстерно працювати, потрібно відчувати танк, розуміти його маневровість, ужитися, злитися  з ним, адже він четвертий і найкремезніший член екіпажу. З трьома іншими членами екіпажу танкіст живе фактично постійно, вони неначе одна сім’я: навідник, механік і командир. Навідник наводить на ціль і працює по ній, механік – це шофер, він рулює, а командир «рулює» механіком і навідником. Усі слухаються командира, він вказує як їхати, заїжджати, повертати, наводити на ціль, керує усім і тримає усе під контролем.

 

Я вже ротний командир і керую не одним танком. В підпорядкуванні  у мене 10 таких «коробочок». Можу сісти в будь-який з танків – знаю кожний досконало. Не можна сказати, що якийсь танкіст може виконувати тільки завдання навідника або механіка. Навідники знають задачі механіка, а механіки – навідника, усі взаємозамінні, усі знають, що робити й кожна людина навчена так, щоб можна було когось підмінити. Зараз керую польськими танками Т-72, до цього були танки Т-64, які стояли в нас на озброєнні, вони Харківського виробництва. З нетерпінням чекаємо німецькі Leopard і американські Abrams: вони зручніші, швидші, більш маневрові, точніше влучають, більш комфортні для танкістів і для бою. Звичайно, я хочу керувати таким танком, хто ж відмовиться від такої техніки. Це як сісти із жигуля у мерседес. Ви б хотіли? Звичайно, хочу… На «Леопарді» дуже, але на «Абрамсі» особливо (сміється).  Одним зайшов, 20 танчиків ворога розбив і поїхав додому ноги мити.

 

Танкові війська – це найсильніша наступальна сила, її бояться усі, ми йдемо перші і є «прелюдією» перед піхотою. Через це ми весь час на лінії вогню та отримуємо «на горіхи» перші. Тому головне наше завдання захистити себе і при цьому грамотно обрати позицію, відпрацювати та так само грамотно і гордо поїхати. При цьому потрібні концентрація, холодний розум, точний розрахунок і чіткі рішення. Немає місця емоціям – вони заважають роботі, прийняттю рішень, а відтак загрожують безпеці особового складу. Тому я говорю з кожним танкістом, кожному пояснюю про небезпеку і про варіанти як її обійти та зберегти життя, як правильно відпрацювати – цього я їх навчаю. Бій планується, прораховується, аналізуються усі можливі варіанти і їх наслідки, враховуємо також місцевість і усі найменші дрібниці,  є також координація з піхотою і з усіма поруч. Часто працюємо із закритих позицій, це коли танк не виїжджає на позицію і використовується як артилерія. Тобто ми сидимо десь в кущах, нас не видно, а їм прилітає. В таких випадках можемо «наваляти» на відстані до 10 км. У прямому бою – дальність влучання 2-5 км. Перевага закритої позиції очевидна, а ціль визначається за допомогою координат. Це ціла наука (сміється): виставити приціл під певним кутом, азимути, шкали, орієнтири, математичні прорахунки… Можу сказати, що ми в цьому плані попереду від росіян. Наша армія далеко не така, як раніше.

 

Завжди хвалю своїх, коли влучають, коли не влучають – теж хвалю. Ми одна міцна велика родина, там немає чужих, усі побратими. Нещодавно зненацька зустрів родича свого Київського під Соледаром, причому у 2015 році я теж його зустрів, тільки під Горлівкою (сміється) – життя непередбачуване, шкода тільки, що так і там, а не вдома.

 

З харчуванням все дуже добре, держава забезпечує, навіть мандарини й банани бувають. Продукти є:  і м’ясо, і картопелька, і овочі, борщик можна зварити. Ми на нулю, тож готуємо самі собі, а трохи далі в тилу кухонька є, там хлопців годують, і самі собі вони теж готують. Ой! Зараз молодь така лінива, – не хочуть їсти варити, це ми, старші, сковорідку з рук не випускаємо, щоб домашнє було і гаряченьке.

Де ночую? Я ж не сам, а з танком. Куди ж мені його сховати? (Сміється). З ним в село не помітно не проберусь і поміж хатами не сховаю. А що я без нього? То й шукаю інші місцини – там і ночую.

 

Є села, які знищені вщент, вони порожні, навряд туди хтось повернеться, адже житла немає – одні руїни. Їх і відновлювати немає сенсу. Де проходить лінія фронту, там всюди так: вона залишає по собі лише руїни та згарища.

 

Додому поїхати не просто, відпустка то планується, то не планується, не можна ж поїхати просто так, треба, щоб була людина, яка знає і вміє те що і я, тож і навчати треба, координувати дії, щоб все було чітко і усі колеса та шестерні були змазані (сміється). Я слово командирське дав, місяць майже навчанням займався і не міг залишити роботу. Додому хочеться, постійно подумки з рідними, дома добре…. І я сумую за домом… Але мушу повертатись, бо це моя робота і відповідальність.

 

Усім страшно, страх повинен бути, адже це інстинкт самозбереження. Тому ми культивуємо  почуття гумору, жарти народжуються з нічого, як і в будь-яких чоловічих колективах. Настрій підіймає перемога, не взагалі, а окрема наша маленька перемога в конкретному бою. Вона усім підіймає настрій, адже це наш крок і наш вклад у велику перемогу. Який мій страх – не скажу, це особисте. Померти точно не боюсь. Страх цей помер давно, і це дало якусь легкість і спокій. Яка воля Божа – так і буде. Але тут справ у мене багато не закінчених, не збираюся ще туди (сміється).

 

Невідомо скільки війна триватиме, волю треба збирати в кулак і робити все, що треба, щоб перемогти».

Іван – непересічна людина, його розповіді дивовижні і захопливі, а мова  жартівлива і багато прикрашена фразеологізмами та порівняннями, які надають його розповідям особливого колориту. Ми вже з нетерпінням чекаємо наступної зустрічі та  історій з родзинкою.