Євген Герасименко з Ревного, високий, статний чоловік з чарівною посмішкою та проникливим і уважним поглядом. Він зараз в ЗСУ і додому приїжджав лиш на декілька днів, але викроїв трохи часу, щоб поспілкуватись. Щоденна картинка-звіт від ЗСУ «Загальні бойові втрати противника» це і про Женю також. Він артилерист, майстерно вправляється з гарматою і його історія далі:
«Той день почався для мене як і для всіх українців. Ранок, обстріли, було моторошно, тряслися вікна і будинок, дружина злякалась. Перед цим був звичайний день, я був зайнятий справами і не думав, що дійде до війни бо це абсурд – війна в 21 столітті, коли людство пройшло не одну війну і мало б зробити висновки.
Я зрозумів, що треба брати зброю в руки, але в той же час розумів, що стрілецька зброя нічим не допоможе. В мене був свій маленький бізнес – СТО, але я вимушений був припинити діяльність бо пішов захищати Батьківщину. Спочатку у перші дні пішов у добровольче формування, займався патрулюванням, на блокпостах стояв, а потім пішов в ЗСУ, оскільки там міг допомогти більше. Я швидко вчусь, люблю техніку і ще задовго до війни їздив на навчання, стріляв, працював з протитанковими гарматами, хотів навчитись цьому досконало, тож в Збройних Силах хотів бути саме на цьому напрямку і освоїв самохідну артилерію, став
артилеристом. Луплю снарядами по тому, хто прийшов нас «освобождать», по його техніці та готовий робити це 24/7.
Дружина переживала, плакала, не хотіла відпускати, але вона все розуміє: якщо не захищати свою країну від ворога, то ворог прийде в дім і в сім’ю і буде гірше. Війна почалась не в лютому, а ще в 2014 році, та не торкнулась кожної родини настільки, як зараз. Усі думали, що вона не дійде сюди. Тоді я займався волонтерством, допомагав армії, возив продукти і в той період мені не довелось мати діло зі зброєю. А зараз взяв не тільки зброю, я взяв ще і свої знання. Скажу відверто – відчуваю радість, коли влучаю, з кожним пострілом роблю маленький крок до Перемоги. Перемога тільки за нами, в цьому немає жодного сумніву. Одному Богу відомо коли це буде, але неодмінно цей день настане. Кожна людина і кожний військовий хоче, щоб війна закінчилась якомога швидше, і для цього ми робимо все залежне від нас.
У мене величезне бажання стерти ворога з лиця землі, тому що вони прийшли вбивати. Мені 33 роки, я народився в цій державі, в ній живу і працюю, а держава агресор завдала болю моїй країні, родині і невинним людям, примусила їх переживати страх і загнала у підвали. Війна зробила нас іншими: коли я усвідомив, що за моєю спиною дружина і діти і їм загрожує небезпека, не маю сумніву чи застосовувати зброю.
Коли я там, весь час думаю про сім’ю, дуже хочу додому, дуже… В мене малесенький синочок, йому лише півроку… Хочу прокидатись вранці і не думати, що десь може прилетіти. Мене дуже підтримує родина, односельці, громада. Коли про мене піклується не тільки родина, а й незнайомі люди, це дає розуміння, що я потрібний, роблю важливу справу, мене не забули, чекають. Військовому ж багато не треба. Коротке запитання «як ти?» або «хочу від тебе +» здатне дати сили і підтримати. А в мене й часу немає писати щось більше, аніж той плюсик. Це частіше мамам важливо, вони питають: «Ой, синочок, чи ти в добрі, чи ти поїв, а що ти їв» (сміється). Це нормально, звичайно, бо це ж мама і вона переживає. Але ж я не скажу мамі, що зараз в окопі, у холоді, в багнюці, мокрий, холодний і голодний. Навіщо їй це? І навіщо мені, щоб вона переживала. У мене через півгодини ситуація може змінитись в кращу сторону, а вона переживатиме, може, й не один день. Тому в мене плюсик завжди(сміється).
Користуюсь нагодою і дякую громаді і усім хто підтримує мене та інших побратимів, допомагає і чекає. Я сам не з Гірської громади, живу в Ревному тільки 2 роки, але тут неймовірні люди, якими я пишаюсь і захоплююсь. Вони звідкись мене знають, знаходять у групах, пишуть, підтримують, говорять добрі слова, допомагають… Це такий потужний потік енергії, яка заряджає не тільки мене, а й побратимів. Це надихає, дає величезні сили. Дякую вам!
Такі трагедії як у Дніпрі, коли гинуть невинні люди, дітки…. Сльози нагортаються, відчуваю лють, ненависть і жагу помсти. Ми даємо відсіч, мстимося, ви можете про це навіть і не знати. За усі їх злочини неодмінно прийде розплата.
Настрій бойовий у мене і побратимів. Але люди всі різні, з різною психікою і є такі, яким дуже важко, з ними треба розмовляти, підтримувати, жартувати, не давати місця поганим думкам. Бувають різні ситуації, наприклад, коли по рації передають про ранених чи загиблих і це тяжко… В будь-якому випадку намагаємось допомогти.
В тилу людям потрібно навчитись не акцентувати всю увагу на війні, читати менше новин і знаходити приводи для радості, особливо для діток. У людей виник стан заборони радості для себе. В нас є одна жінка волонтерка, яка нам часто допомагає, так от вона каже: «Стою на заправці, їм цукерку і розумію, що військові, які на передку, не можуть її з’їсти». Тому я хочу, щоб люди дозволяли собі радіти хоч трошки, щоб не думали, що стане гірше, бо ми ТАМ для того, щоб гірше не стало, а стало краще. Я дуже зрадів, коли дізнався, що школи і садочки потроху повертаються до звичного життя, шматочка мирного життя і він, на жаль, є не у всіх. Хочеться, щоб діти були зосереджені на навчанні і своїх дитячих забавках, а не на війні. Щоб вони не бачили техніку, військових, людське горе.
Головне вірити в перемогу, вірити в ЗСУ, військових і Україну! Дух України в серці кожного з нас і його ой як багато!»
