У Горі зелено і досить цивільно – біля сільської ради немає ні блокпостів, ні барикад. Голова Гірської сільської територіальної громади Роман Дмитрів, наголошує, що, «на щастя, ворог відступив з території Київської області, за цей час ми зрозуміли, що вже живемо в нових реаліях, тому маємо повертатись до цивільного життя, підіймати економіку та допомагати фронту».
Найскладнішим періодом сільський голова називає перші дні та тижні війни: «Я пишаюсь своєю державою, я пишаюсь своєю громадою, тоді нам вистояти допомогла згуртованість та єдність». За цей час встигли чимало: організували територіальну оборону, зробили схрони з продуктами та ліками, допомагали евакуйовувати людей із гарячих точок.
Гірську громаду не раз ставили за приклад, а Роман Дмитрів навіть отримав орден, але поки воліє про нього не згадувати. Натомість радо ділиться думками про те, чим Україні може бути корисний досвід Ізраїлю та чого остерігається найбільше.
– Якими були для вас і Гірської громади ці перші місяці війни?
– Коли в ЗМІ повідомили, що росія готує повномасштабне вторгнення в Україну, мало хто в це вірив, адже війна в серці Європи в 21 столітті це те, що не вкладається в голові сучасної людини. Тоді, пригадую, ніхто не знав, що робити, але я постійно повторював, що в час війни треба бути максимально уважним та сконцентрованим. Тоді для когось життя зупинилось, а для когось пришвидшилось.
Мешканці наших сіл прокинулись від вибухів ракет, які прилетіли в військову частину в Ревному. Усі були налякані та розгублені, але варто відзначити, що мешканці громади, як і всі українці, за лічені години змогли опанувати себе та згуртуватись. Ми дуже швидко мобілізувались, визначили першочергові потреби та почали працювати. Відразу сформувалась потужна команда. Кожен відповідав за свій напрям. Особисто мені було непросто, адже на мені лежала велика відповідальність. Я щиро вдячний усій команді за терпіння та самовідданість.
Нам вдалося забезпечити громаду всім необхідним. Паралельно шукали набої, розробляли тактики і стратегії захисту, відкрили волонтерський штаб та навчали добровольців. Наші пропозиції погоджувались вищим військовим керівництвом та реалізовувались. Тому вдалось облаштували досить потужну лінію захисту навколо нашої громади.
Вже з 24 лютого наші прикордонники зайняли оборону. Щоб їм допомогти, ми зібрали людей, техніку, знайшли все необхідне для них. На жаль, про все розповісти не можу. Якщо зібрати по крупиці – вийде чимало. Сам я точно б цього не зробив. Все вдалось завдяки команді, яка була поруч, а це не тільки депутати, працівники сільської ради, це мешканці громади, які прийшли і сказали: «Ми готові».
Ми були готові до різних сценаріїв. На випадок погіршення ситуації були заготовлені у сховищах продукти, ліки та вода. Ми мали підтримати населення у будь-якій ситуації і ми були готові до всього.
– Який найбільш напружений період: перші тижні чи всі три місяці?
– Перші три дні, коли була невідомість – зайдуть чи ні, що буде і як. Військові нам говорили: треба протриматись 72 години. Саме у ці дні я побачив досить велику кількість цивільних людей, готових стати на захист. Це єднання було неймовірним. І в Борисполі, і в нас стояли черги людей, які йшли записуватись в тероборону. Навіть ображалися, що їх не беруть і зброї не дають.
Тоді ж почались перебої з продуктами, люди панікувати, а додайте сюди ще постійні вибухи та обстріли… Від кожного звуку бігли у підвал. Це зараз вже ніби «звикли».
– Ви спускались у підвал?
– Я постійно всім повторював – не нехтуйте повідомленнями про тривогу, дбайте про свою безпеку та допомагайте тим, кому це потрібно. Сам неодноразово перевіряв укриття, де перебували наші мешканці під час тривог, адже безпека людей – понад усе!
– Як показала себе громада, люди у цей непростий час?
– Неймовірно! Я не очікував: чимало людей залишилось і нам було достатньо сил для взаємодії та оборони. У перший день у нас не було зброї, але було близько 100 пляшок із запальною сумішшю. Ми не знали, як захищатись, але робили все для цього. Багато людей були готові взяти зброю, щоб захищати свою територію і свою державу. Люди зносили все, що було потрібно. Попросили газові балони – є, дизель-генератори – теж… і все просто миттєво. Громада показала себе якнайкраще і голосно заявила, що бажає жити в незалежній демократичній державі.
– Як працювали ваші депутати? Чи були ті, хто втік?
– Частина депутатів виїхала, переважно жінки. У даній ситуації я не можу когось звинувачувати чи висловлювати якісь претензії, кожен вчинив так, як відчував. Хтось поїхав, а хтось залишився виконувати свої обов’язки. Щиро вдячний секретарю Людмилі Шершень, яка була на місці майже цілодобово з перших хвилин.
– У вас була більшість, щоб приймати рішення?
– Якраз 12 депутатів. Ми провели два позачергові засідання… і навіть у цей складний для нас усіх час знаходились ті, хто критикували. Не можу до цього звикнути. На лінії фронту, а там я був не один раз, мені морально значно простіше. Там наші брати та сестри зі зброєю в руках захищають нашу незалежність, нашу волю та свободу. У них є цінності, за які вони стоять, інколи ціною власного життя. Мене обурює, коли, особливо у воєнний час, хтось демонстративно виявляє неповагу до Державного Гімну України, одного з головних символів нашої держави, один із депутатів ради робить це постійно на сесійних засіданнях та ігнорує зауваження на свою адресу. Так не повинно бути, ми маємо всі, як один, стояти за свою країну та поважати її, не буде України – не буде і нас!
– Що ви робили на лінії фронту?
– «Доки стоїть лінія фронту, доти спокійно ми тут живемо». З перших днів ми працюємо над забезпеченням потреб ЗСУ. Перелік потреб дуже широкий: вода, каністри, планшети, маскувальні сітки, продукти харчування та багато іншого. Кажуть, треба дизель-генератор – швидко передаємо, треба «Нива» – декілька годин і вона вже на шляху до пункту свого призначення. Вже з десяток автомобілів передали на передову і шукаємо далі.
Знаєте, поїздки на передову дуже змінюють людину, про побачене там не хочеться розказувати, хочеться, щоб цього ніколи не бачили наші діти. Переконаний, кожен чоловік має відслужити, сильна армія тоді, коли кожен чоловік готовий захистити свій дім, свою землю. Не варто також забувати і про жінок, вони не лише народжують та виховують справжніх українців, а ще й боронять їх від ворогів. Упевнений, що нам треба брати за приклад досвід Ізраїлю і готуватись усім захищатись…
Ми вже почали цим займатися. На території Гірської громади облаштували два невеликі полігони для стрільб, займаємось тактичною, медичною підготовкою. Мобілізація не закінчилась
– Як налагодили життєдіяльність?
– Поступово. Коли була заборона на вживання алкоголю, облаштували у кожному селі приміщення для утримування тих, хто пиячить. Затримували, машини забирали…
Силами тероборони, зараз ДФТГ (Добровільне формування територіальної громади), ми забезпечували порядок. Були групи швидкого реагування. У перший день знайшли пакет з українськими військовими формами у закинутому будинку. Після цієї знахідки обійшли всі закинуті будинки, обстежили всю територію. Коли кожне село стало на захист – блокпости, дороги, лісосмуги – ДРГ не зайшли.
Насправді колосальну роботу було проведено на місцях – ми забезпечили порядок. Були поодинокі випадки мародерства, й ті незначні. Були спроби підвищення цін, ми реагували: бізнес розумів і намагався утримувати єдиний рівень. Це було знаковим для всіх, що не можна зловживати.
– За цей час були зі світлом, водою?
– У нас у мирний час було більше перебоїв зі світлом, ніж під час війни. Комунальна сфера спрацювала дуже добре.
– Чи виїздили люди з Гірської громади?
– Так, я вдячний колезі з Чемеровецької громади на Хмельниччині, який прийняв у дитсадку понад 150 осіб з Гори, Мартусівки, Ревного та Затишного. Ми централізовано організовували автобуси і люди виїжджали. Виїздили і самостійно, хто і куди вважав за потрібне. Загалом майже 40% виїхало і майже 30% вже повернулось.
– А були ті, хто приїхали у Гору?
– Станом на зараз у нас близько 500 переселенців – по всій громаді. В основному з Харківської, Донецької, Луганської і Чернігівської областей.
– Гірська громада допомагала з евакуацією?
– Ми були одні з перших, хто допомагав з евакуацією, надавали автобуси, відправляли своїх водіїв та медиків, яких забезпечували всім необхідним. Людей вивозили через російські блокпости і був випадок, коли медика висадили посеред поля і сказали: «Далі не поїдеш». Ситуація тоді була напружена, доклали всіх зусиль та організували його повернення. Водія та медика подали до нагородження.
Коли їхали у найгарячіші точки, то завантажували в автобуси додаткові бронежилети, виставляли їх вздовж сидінь, щоб убезпечити людей, яких вивозили.
Через Асоціацію міст України мене попросили привезти деякі речі під Чернігів. Не знаючи точно, куди маємо їхати, ми завантажили машину і рушили. На одній ділянок «летіли» зі швидкістю 190 км/год. На місці побачили людей, які стояли і плакали. Сполучення з Черніговом було лише через річку. Ми розвантажили авто і забрали три родини. Ніколи не забуду, як чоловіки прощались з дітьми та дружинами…
– Звідки евакуйовували людей?
– Ми були з боку Бучі, вивозили з Броварського, Чернігівського районів, у сам Чернігів нас не пустили. З-під Макарова вивозили, а ще Ірпінь, Ворзель.
– Водії неушкодженими лишились?
– Ми намагались їх максимально убезпечити, в кожному автобусі було усе необхідне на будь-який випадок. Стресові ситуації, звичайно, були, але все обійшлося. На щастя, всі повернулись неушкодженими.
– Скільки витрачаєте на оборону?
– Станом на сьогодні радою було виділено 5 млн грн, і ще виділятимемо. Але дивлячись, що вважати обороною? У нас же не танки їздять, а комунальне підприємство. Я відразу поставив завдання закупити гуму, запчастини, акумулятори – все, що потрібно. Хто знає, що буде завтра? Наш танк – це трактор, це машини КП, які виконували всю роботу. Можна тиждень копати окопи руками, а можна залучити трактор і зробити все швидко. При цьому витратили ми небагато. Чому так? Бо дуже багато людей закривали потреби. За рахунок громади багато робіт було зроблено без бюджетних коштів, і це було суттєвим внеском у захист територій.
Казна не працювала, не могли витрачати гроші, навіть якби хотіли. Десь працювали за бартером – міняли одне на інше. Нам все вдалося, у нас було паливо, вода, набої, все, що було необхідне.
– Що з планами, про які ми говорили у 2021 році? Що з Великим будівництвом?
– Все помножено на 0. Є першочергові завдання, і якщо вирішувати, куди витратити гроші – на будівництво нашої школи чи на будівництво зруйнованих Бучі та Ірпеня, то, зрозуміло, що державні кошти підуть туди.
Днями був у парку Ошитківському. Люди підходять і дякують, кажуть: «У нас Європа». Ми виділяли 4,5 млн грн, щоб довести роботи у парку до логічного завершення. Розумію, що цього вже не зробимо і багато чого не зробимо. Зараз просимо РДА включитись, бо готові на 90% об’єкти мають бути завершені.
– Про що зараз йдеться?
– Садочок, інклюзивний центр у Ревному. Ми залучили 3 млн грн коштів, залишилось 300 тисяч. Не можна залишати ці об’єкти. На рівні держави має бути рішення: проєкти, виконані на 50%, потрібно завершити. Має бути фінансування. На школу витратили 150 мільйонів і тепер забути про них? Знівечити?
Ми почали робити ремонт у ФАПі і закинути його не можемо. Якщо у бюджеті є гроші, повинно бути фінансування. Я розумію, що кошти потрібні на різні цілі… Але на те воно і є місцеве самоврядування.
Тож про плани, про які тоді говорили, можна тільки мріяти. Але ми все добудуємо – садочки, школи і все інше. Пріоритет – закінчити війну з мінімальними втратами.
– Що змінила війна? Перша найсильніша емоція?
– Ранком 24 лютого мене розбудила донька, розривався телефон – я не чув вибухів, спав. Мені неодноразово говорили, що війна буде, але не вірив, тривожну валізу не збирав і всіх заспокоював.
І коли прилетіли ракети у Ревне і в аеропорт – викликав машину і поїхав на роботу. Телефон не змовкав. Телефонували всі – з району, депутати, старости, родичі, друзі. Паніки чи розпачу не було, навпаки, зібрався, сконцентрувався і мав певне розуміння, як рухатись далі.
Мої колеги запитували в мене: звідки ти це знаєш? Не знаю, просто оцінював ситуацію, пропонував те, що вважав за потрібне, і брався до роботи. Після цього я попросився в армію, але не беруть, кажуть, що тут потрібен.
– Ваші очікування: коли можна сподіватись на перемогу?
– Швидкої перемоги не слід очікувати. З пів року ще точно продовжуватимуться бойові дії. Найголовніші зміни – згуртованість людей.
– Що чекає на громади?
– Це залежатиме від самих громад. Я найбільше побоююсь, щоб ми самі себе не здали, щоб не знайшлися серед нас люди, які за 30 срібників продадуть країну. Історія знає чимало прикладів.
На сьогодні кожен показав, що готовий якщо не зі зброєю, то гуманітарно стати на захист і вибороти свободу. І тут велика відповідальність на політиках – чи зможуть все це втримати і залишатись вірними принципам?
За шість років в органах місцевого самоврядування я зрозумів, що ми можемо жити не гірше, ніж у Польщі. Тож усе буде Україна!
Тоня ТУМАНОВА, «ТС»
