До Міжнародного дня боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок, який відзначається 25 листопада, представляємо історію жінки, яка два роки живе в Горі і яка постраждала від домашнього насильства, але якій стало мужності і сил піти від кривдника і почати життя з нової сторінки.
«У 13 років я втратила тата, якого дуже любила. Мама працювала, весь час була зайнята і їй було не до мене. І тут з’явився він… Ми познайомились, коли мені було 16. Він здавався мужнім, сильним, надійним, гарним. Цей чоловік мав судимості і був людиною з наркотичною залежністю, але я не звертала на це увагу, бо вперше за довгий час відчула себе комусь потрібною і була щаслива від того. Жити разом ми почали, коли мені виповнилось 17 і я завагітніла. З цього часу він почав контролювати кожен мій крок: говорив що одягати, куди ходити, з ким зустрічатись, забороняв виходити з будинку. Це були перші дзвіночки насильства, але мені здавалось, що він робить це, бо дуже кохає.
Вперше він побив мене руками по голові і плював в обличчя, коли я була на четвертому місяці вагітності. Крім нестерпного фізичного болю пам’ятаю душевний біль, глибоку образу, гіркоту, розчарування і якусь порожнечу. Сльози душили. Я не могла зрозуміти: як же так, це ж людина, яку я кохаю і якій довірила всю себе, якій відкрилась… Як він міг так вчинити зі мною!? Після того він благав пробачити і говорив, що такого більше не повториться. Повірила бо кохала і думала, що все налагодиться і шукала йому виправдання.
Потім він бив мене не одноразово. Бив по всякому, переважно по голові, але так, щоб не залишались сліди. Це ставалось тоді, коли він був нетверезий чи не було грошей на наркотики. Моя мама теж пила в цей час і ніяк не підтримала мене і не вплинула на ситуацію. Я неодноразово викликала поліцію, жалілась сусідам і друзям, зверталась в органи місцевого самоврядування. Вони нічим не зарадили і замість підтримки я зустріла повне нерозуміння, байдужість, глузування, образи, плітки і, навіть, звинувачення. Мовляв, сама винна, бачила ж який він, живеш із ним, от і викручуйся сама. А більшість взагалі не вірили і говорили, що я все вигадую, бо він говорив, що не б’є мене. Я розчарувалась в людях та відчувала себе безсилою.
Коли народився мій синочок, мені не було і 18. Я не працювала, доглядала за дитиною і, фактично, була безпорадна. Серед цих побоїв, повного контролю, обмеження у спілкуванні, серед страху за синове і своє життя, відчаю і самотності, якоїсь миті прийшло розуміння, що він не зміниться. Що терпіти більше немає сил, що мій маленький син не повинен був бачити всього цього. І я наважилась взяти 3-х місячного сина і втекти до знайомих у Головурів, але через деякий час обставини змусили повернутись у своє містечко до себе додому. Знову почалось домашнє насильство: батько дитини приходив до мого будинку, клявся в коханні і говорив, що не може без мене, а потім бив, розбивав телефони, щоб не могла телефонувати по допомогу і доводив мене до відчаю. Я зверталась в поліцію, але знову мені нічим не допомогли. Тоді мені здавалось це нескінченним і після першої невдалої спроби втекти, наважитись на це ще раз було важко. Але в іншому випадку він би мене вбив. Бували такі дні, коли я раділа, що просто прокинулась.
Синові було біля двох років, коли я втекла вдруге до родичів в Чернігівську область, але через тиждень він знайшов мене. Бив вікна у будинку, погрожував, кричав, поводився агресивно. Мене попросили поїхати звідти та я й сама боялась, що може завдати шкоди моїм родичам. Не знаю звідки я взяла ті сили, але страх змусив тікати просто в нікуди і я поїхала в Бориспіль. Не було житла, грошей, роботи, навіть одягу. З усім необхідним допомогли геть незнайомі і чужі люди. Довгий час жила в Борисполі. Тоді й познайомились з Іриною Орел (ред. начальник Служби у справах дітей виконавчого комітету Гірської сільської ради).
Ірина знайшла для мене житло в Горі і я переїхала. Ось в грудні буде вже 2 роки як тут живу. Працюю в садочку в Борисполі, виховую сина. Тільки нещодавно перестала боятись виходити на вулицю, боятись, що він знайде мене і знову почнеться це пекло. Люди не розуміють як це: постійно боятись за своє життя. Тільки зараз я стала поступово забувати ті події, навчилась знову радіти життю, відчула свободу, спокій, душевну рівновагу і те, що можу бути щасливою».
Історія Тетяни – це приклад для тих жінок, які також постраждали від домашнього насильства і не можуть вийти із замкненого кола. У 90% випадків найбільше від домашнього насильства страждають жінки та діти. Це не внутрішньосімейна справа чи особливості родинного спілкування. Це протиправні дії, яким немає виправдання та про які не можна мовчати.
Якщо ви постраждала або свідок насильства – не мовчіть! Іноді ціною мовчання стає людське життя.
Якщо ви зазнаєте домашнього насильства або у вашій сім`ї існує загроза його вчинення, підготуйте особистий план безпеки, продумайте свої дії та обов`язково розкажіть про насильство тим, кому ви довіряєте. Ви можете звернутись до правоохоронних органів за номером 102, Служби у справах дітей за номером (0800) 300-157, на національну «гарячу лінію» 0 (800) 500 335 або 116 123 (з мобільного), на державну «гарячу лінію»: 1547 (безкоштовно зі стаціонарних та мобільних телефонів будь-яких операторів по всій території України). Приходьте в сільську раду. Вам допоможуть!
